Колективний творчий проект
“Пишаюся тобою, рідний краю”

 Керівник проекту:

Л.В. Поліщук -              вчитель початкових класів Стецівського НВК І – ІІІ  ступенів                       

                                        Чигиринської районної ради Черкаської області

Рецензенти:

С.І.Головко –                   методист РМК відділу освіти  Чигиринської   райдержадміністрації

О.М.Сабадаш –              директор Стецівського НВК І – ІІІ ступенів

                                     Чигиринської районної ради Черкаської області

Л.О.Бершацька –          заступник директора з виховної роботи Стецівського  НВК

                                        І – ІІІ ступенів Чигиринської району  Черкаської області

     Проект містить матеріали про природу рідного краю, культурну спадщину села Стецівка, його історичне минуле та видатних людей. В проекті використані фотографії краєвидів села, рослинного і тваринного світу, водоймів, предметів побуту минувшини, ілюстрації до тексту.

      Дані відомості можна використати на уроках природознавства, народознавства, історії, презентацій, при проведенні  позакласних виховних заходів. 

Зміст

1.                Вступ

2.                Природа і водойми

3.                Історичні відомості

4.                Культурна спадщина.  Український побут

5.                Література рідного краю

6.                Видатні люди села

7.                Література

Мета.  Вивчення природи рідного краю.

              Ознайомлення  з історичним минулим та культурною спадщиною

              села  Стецівка.

              Розвиток дослідницьких і творчих здібностей учнів.

              Виховання любові до рідного краю; інтерес до історичного           

              минулого; бажання примножувати скарбницю здобутих успіхів і       

              перемог.

Аналіз проблеми та актуальність проекту

    У кожної людини немає нічого дорожчого від рідної землі, де вона народилась, зросла, де відкрила чарівний дивосвіт.

    Для  нас рідною землею є Україна, наша дорога Вітчизна, єдина і неповторна. Як рідну матір не вибирають, так і Батьківщину людина не вибирає, але прикипає до неї серцем на все життя.

Авторська група проекту

План проекту

1.                Природа і водойми

2.                Історичні відомості

3.                Культурна спадщина.  Український побут

4.                Література рідного краю

5.                Видатні люди села

Стецівський НВК І – ІІІ ступенів

Учасники проекту: учні 2-11 класів

Тип проекту:  груповий, поліпредметний, довготривалий

Термін реалізації проекту:  3 місяці

Результат проекту: репортаж відомостей про село Стецівка Чигиринського району Черкаської області

 Природа і водойми

План

1.                Вступ

2.                Мій рідний край на карті України. Географічне положення

3.                Рослинний і тваринний світ нашого краю

4.                Річки – окраса рідного краю. Водойми

Епіграф                                                         

 Моя Батьківщина- ліси і поля.

Від них в нас і радість і сила.

Це та найсвятіша і рідна земля,

Що кожного з нас народила.

  Зелені ліси, широкі лани, квітучі поля, глибокі ставки з мальовничими берегами, річки – це і є мій рідний край, його багатство, краса, яким я пишаюся.

 

Мій край чудовий – Україна!

Тут народились ти і я.

Тут над ставком верба й калина,

Чарівна пісня солов’я.

Краєвиди села Стецівка

Географічне  положення

    День за днем погода змінюється. Ніжні пахощі життєдайно надимають груди. Село пробуджується, береться смарагдовим ажуром. Воно могутньо і велично оживає, починає дихати й являти світові усю одвічну силу своїх щедрот. Красиве воно, мов квітуча вишня, розляглося між горами й долинами.   

        Територія села Стецівки розташована у лісостеповій зоні, де характерне поєднання лісової і степової зон, тому дикоросла рослинність представлена деревними породами та чагарниками у вигляді лісів і лучним різнотрав’ям.  Не жалійте часу, завітайте до нього. А особливо зазирніть до його лісу і зробіть так, як ми.

Рослинний і тваринний світ нашої місцевості

    Гордість нашого краю – це ліси, які займають значну територію. Вони були насаджені  в післявоєнні роки минулого століття. Це в основному листяні та мішані породи дерев.

  Переважаючі види листяних – дуб, граб, акація, ясен, клен, липа, берест.  А з хвойних – сосна.  В підліску – кущі: бузина, калина, ліщина, шипшина, глід.

Ліс

Ліс, або, як кажуть серби, шума,-

Це не просто сосни та дуби:

Не одна там народилась дума,

Повна щастя, ніжності, журби.

 

Він співа то грізно, то шовково,

Як морська безсмертна глибина,-

Не одно ж там розцвітало слово,

Запалала пісня не одна.

 

Гомонить він з вечора до рання

Незглибимий, як людське життя.

Не одно там виникло кохання,

Не одно змужніло там дитя.

 

Як війна крилом своїм багряним

Почорнила злото наших нив,-

Він давав притулок партизанам,

Він бійців поранених живив.

 

З хмарами він дружбу вічну має,

Приятель дощам він голубим,

І в пшеничнім пишнім урожаї

Лісовий таїться сизий дим.

 

Той, хто любить паростки кленові,

Хто діброви молоді ростить,

Сам достоїн людської любові,

Бо живе й працює для століть!

М.Рильський 

  (Збірка  “Квіти друзям”)

  У лісах нашої місцевості виростає велика кількість грибів: це маслюки, опеньки, лисички, сироїжки, підосичники та білі гриби.

Улюблене заняття жителів села Стецівка

    Вони полюбляють селитися  на галявинах, узбіччі лісових доріг, у старій хвої і листі. Можна перевірити і дізнатися, що кожен гриб дружить зі своїм деревом: з дубом – білі гриби – дубовики; з осикою – підосичники; з сосною – маслюки, лисички. А на пеньках і навколо них ростуть опеньки. Збираючи дари лісу, наше сільське населення робить це по-господарськи, пам’ятає про майбутній урожай і про тих, хто прийде сюди після них, не пошкоджуючи грибниць.

Гриби стецівських лісових угідь

           “Ліс - не школа, а всіх навчає”-  говорить народна мудрість.

    І це дійсно так.

    Мандруючи по лісу ми багато дізналися.

    Ліс – це дерева. А дерева – це життя, чисте повітря, краса, а влітку тінь, волога, місця для птахів, звірів.

   Ми вже знаємо, що ростуть дерева дуже повільно. Щоб з насіння виріс ліс, потрібно 70-80 років. Ось пеньок! Визначимо його вік. Він ще не встиг почорніти від непогоди. Від центра розходяться річні кільця. Полічимо їх і визначимо, скільки років прожило дерево. Тільки 40 років. Короткий вік у цього дерева. А скільки років цій молодій сосонці? Її вік ми дізнаємось, перерахувавши ряди гілочок, починаючи від верхівки. Ближче до вершини гілочки коротші. В цієї сосонки 4 кільця, отже, їй 6 років. “А чому,- запитаєте, -6, а не 4?” Тому, що галузитися сосна починає не відразу, а на другий – третій рік життя.

   Ліс мішаний. Тут ми зустрічаємо листяні дерева і сосну. Стоїмо, зачаровані їхньою красою і відчуваємо їхні пісні: ніжну пісню берези, мужню пісню дуба, задумливу пісню верби, що схилилась над ставком та тривожну пісню горобини, яка нагадала про темну ніч і бурхливу грозу. Все в дійсності так, як описує нам В. Сухомлинський  в своєму творі “Все в лісі співає”.

   А ще ми бачимо, що ліс має кілька ярусів. Найвищий займають сосни, нижче - акація, осика, дуб, клен, а ще нижче – кущі: бузина, шипшина, вовчі ягоди, терен, глід. Найнижче - трава, різні квіти! “Та  це ж яруси лісу” - вигукуємо ми. Справжнім відкриттям було, коли ми побачили на власні очі, що на кожному дереві гілки ростуть по-різному: десь густіші й довші, а десь рідші і коротші. Це тому, що гілки тягнуться до сонця, а його закривають інші гілки. Знаходимо дерево, якому нічого не заважає, на відкритому місці. Гілки густіші з того боку, з якого тепліше й яскравіше світить сонце. Звертаємось до компаса і визначаємо сторони горизонту. Отже, це південна сторона. А що ж побачимо з протилежного боку? Мох. Він любить тінь, прохолоду, вологість.

   Вивчаючи форми земної поверхні, ми побачили, що місцевість наших лісів горбиста. Численні балки, порослі  травою і деревами мають таку красу і неповторність. Їх можна з гордістю назвати :            “Це наші міні - Карпати”.

Ставок на території “Козацького хутора” НІКЗ “Чигирин”

Про що нам розповіли дерева і кущі

   Тут шипшина і малина, терен, глід і горобина виростають.

   Акація, ясен, ліс сосновий, бузини і вільхи буйне море.

   І повітря очищають й землю рідну прикрашають.

   Тож садіть кущі й дерева, діти! В них здоров’я й ліки кращі в світі.

   В них краса і насолода. Більше їх - усім нам добре.

   Посадіть їх, бережіть їх.

1.                Я сосна золотокоса, я люблю високі гори

Звуся ще “перлина лісу”: там, де я, повітря свіже.

2.                Звуся я просто дуб. До тисячу років зеленіє мій чуб.

Я живильної дам вам сили. Я потрібний і тим щасливий.

3.                Я береза білокора. Очищаю все довкола.

З мене ліки і так звані давні грамоти берестяні.

4.                 Я тополя – санітар. Ще найбільший в мене дар

Влітку в тінь я вас маню. Сама бути я люблю.

5.                Я – липа мене звуть “цариця літа”

Я медонос, а цвітом всіх лікую. 400 років живу я на світі

Та люди не завжди мене шанують.

6.                Я – клен – синоптик, з листочком різьбленим

Як емблема Канади я відомий

Зустріну вас і фарбою, і медом, і будівельник з мене дуже добрий

7.                А я верба, люблю я води сині. Я в українців символ поетичний.

У Шевченка була другом на чужині. Я сповіщаю про Великдень пишний.

Я – калина, оспівана в сотнях пісень

Лікувальною млою відома в сотнях людей. Я символ краси молодої дівчини.

А ще кажуть, що без калини нема України.

Я – терен колючий, вам смуток навію. А прийде весна,

То цвітом, мов снігом завію.

А я – глід, окраса краю. В ярах, балках проживаю

Лікувальний, медоносний, прошу вас ласкаво в гості.

Я кущ шипшини – я комора вітамінів.

Праматір’ю троянди величаюсь. Шипів не бійтесь, ягодами сміло

Лікуйтесь, бо вони допомагають.

Просимо дотримуватися певних правил поведінки з нами.

Любіть, бережіть, примножуйте красу наших зелених друзів!

Ставки  на території “Козацького хутора” НІКЗ “Чигирин”

   А проїхавши нашими степами в очі кинуться безкраї простори на яких найцінніші збори трав. Степові рослини мають незвичайні лікувальні властивості. Вони обвіяні свіжими вітрами, зігріті щедрим сонцем, напоєні важкою пречистою росою. На них вночі ллється потоками зоряне світло. Вони мають найсприятливіші умови зростання.

     У народі кажуть, що хвороба в степу не затримується. Степ квітами гірчить, здоров’ям дише. Люди ще в глибоку давнину помітили, що в багатьох рослинах прихована цілюща сила і тому почали використовувати їх для лікування найрізноманітніших хвороб. Так поступово почала розвиватись народна медицина. Про здоров’я говорять. Що його не можна купити. Здоров’я – найдорожче, людина завжди дбала про своє здоров’я, тому з давніх-давен користувалися народною медициною. Ми повинні не лише знати лікарські рослини, але й вміти ними користуватися. На території нашого села ростуть такі лікарські рослини: аїр, деревій, звіробій, калина, конвалія, кропива, кульбаба, липа, любисток, мати-й-мачуха, м’ята, полин, ромашка, спориш, хміль, череда та багато інших.

Лікарські рослини стецівських лісових угідь 

Про що розповіли дослідники тваринного світу
Ліс – це великий  дім

   Поступово життя лісу стає нам ближчим і зрозумілішим.

   Ось першим, хто нам зустрівся була жаба. Раніше ми до неї ставилися з гидливістю. Таке ставлення було від того, що вона негарна, а негарна, значить потрібно розправитися з цією істотою. З цього іде невизнання того, що незрозуміле – не подобається. Замислюємося над словами: “Все живе хоче жити”.  І ця негарна жаба теж. А виявилося, що це дуже цікавий об’єкт для спостереження. І спостерігати за ним неважко. Беремо її в руки. Хтось тікає, кричить, боїться, та цікавість перемагає. – Дивіться, яка красуня! Хочете доторкнутись до спинки одним пальцем? Вона холодна, мокра. Це трав’яна жаба, дихає не тільки легенями а й шкірою. А тепер поглянемо, яке в неї гарне черевце – плямисте, мармурове, а спинка – сіро-бура. Саме вона робить жабу непомітною у траві. Відпускаємо її, стрибок! В неї виявляється мускулисті і довгі ноги. А ще ми побачили, як живиться вона комахами, захоплює їх своїм довгим липким язиком, блискавично. Це було наше справжнє відкриття. Спустившись до річки побачили ще жаб, але вони відрізнялись кольором, формою мордочки. Це були водяні жаби.  Дізнавшись про цю істоту, ми нікому не дозволимо її кривдити.

   Продовжили дослідження за цим об’єктом вдома. В саду, ввечері, бачили жаб, які виходять на полювання, а вдень сидять в заростях, ховаючись від сонця. Ці жаби звуться ропухами. Вони охороняють сад, город від слимаків, гусениць. Ропуха відрізняється від жаби тим, що вона повільно пересувається і ноги в неї короткі, а тіло й голова притиснуті до землі, опущені.

   …Мандруючи того дня по лісу, втомлені і зголоднілі ми натрапили ще на одну несподіванку. На пеньку, на сонечку розпласталася ящірка, грілася. Рябенька, а по спині й хвосту білі смуги зливаються. А сама така гарна – очей не відірвеш, ніби зараз у хазяйку мідної гори обернеться. Помітивши нас, вона хутко зникла. Ящірку рятують ноги. А що ще рятує земноводних? Згадуємо всі: колір, захисне забарвлення, хвіст. Ми читали, що коли схопити ящірку за хвіст, він залишається в руках, певний час ще ворушиться. У ящірки відросте новий хвіст, але без нього їй важко бігати, спритно полювати, тому часто вона голодує. Хвіст дуже потрібний. А чим вона живиться, не забули? – Комахами, черв’яками, павуками.

   Всі так цікаво розповідали і враз замовкли, тиша, якісь дивні звуки почулися з кущів поблизу. Ніхто не наважувався туди підійти. Знов тиша. А цікавість не відступає… - Та це ж їжачок! Ви побачили знайомого мешканця лісів і чагарників.” Це ж наш нічний гість! “– промовив один з наших товаришів. І дійсно, всі знають цього  нічного мешканця наших дворів, городів, який полює на мишей, гризунів, гадюк.

   Повертаючись додому, вдалині ми побачили красуню наших лісів – козулю. Вона спритно бігла через поле до лісу.

   Хотілося б ще побачити інших мешканців лісу, героїв казок: зайчика, лисичку, та ін.. Але подорож закінчувалась. Ми наближались до школи. А повертаючись ми підготували вам наші загадки.

Тваринний світ стецівських лісових угідь

   Висновок. Йтиму садом, полем, а чи лугом, буду я природі вірним     

                      другом.

                      Не столочу навіть і трави. Я скажу їй – Зеленій, живи!

                      Коли лісом буду я іти, теж посію зерна доброти.

                      Побажаю дереву і пташці, щоб вони жили у мирі й     

                      щасті.

Повідомлення орнітологів

Птахи – наші друзі

   Ми сідаємо на лісовій галявині відпочити і чуємо: ліс співає, шелестить листя дерев, перегукуються птахи. А які вони? Он проспівала іволга, наче скрипка. Соловейко заливається, як сопілка. Дятел б’є в стовбур, наче вправний бубнар. Сорока полохливо тріщить, як тріскачка. Грак і той підсвистує, наче півень у бійці.  Треба бути терплячим, уважним, обережним. – Ось синичка. Це та, що взимку під вікном часто з’являється? – Можливо. Є синички великі, довгохвості, гаїчка, московка, синиця – рему. Вони відрізняються розміром, оперенням, місцем проживання і повадками. І всі вони рятують ліс від шкідників. Знову чуємо знайомий голос. Це наш друг – шпак. Чорне забарвлення з  синювато-зеленим блиском. Гніздяться у природних дуплах та щілинах будівель, охоче займають штучні гнізда – шпаківні. – А як ви гадаєте, хто повідомить про нас всім мешканцям лісу? – Правильно.

    Сорока – найбалакучіша пташка лісу. Довелось нам побачити птаха, який не ходить по землі. Це наш лісовий лікар і санітар. Здогадались? – Дятел. Живе дятел у дуплах, які сам будує, видобуваючи шкідників. В таких дуплах потім можуть жити інші птахи: синиці, мухоловки, повзики та лісові мешканці: білки, миші, кажани. Довелось почути голос славнозвісної лічилки віку. Здогадались? Зозулі. Довго нам вона відлічувала роки своїм ку-ку, ку-ку, аж доки ми не вийшли з лісу. Всі знають, що ця пташка гнізда свого не має, а яйця іншим підкладає. А про користь її знаєте? Це єдина пташка в лісі, що поїдає волохату гусінь і цим приносить величезну користь лісу. Ось так закінчилась наша мандрівка. Думаю, що кожен з вас буде піклуватися, про птахів. Не тільки допомагатиме, а й не заважатиме їм вити гніздечко. Не підходитиме близько до птахів, не братиме в руки яєчка. Не шумітиме у весняному лісі. Берегтиме природу.

   Ми друзі і вірні і щирі, бо ми бережемо повсякчас

   Пташок, що літають у вирій і тих, що зимують у нас.

   Ніколи не зробимо шкоди ми пташці у ріднім краю

   Нехай заселяють природу, співають для нас у гаю.

Птахи  стецівських лісових угідь

Річки – окраса рідного краю

    Їх у нас чотири: річка Кам’янка, Чутка, Тясмин, Дніпро. “Це занадто  багато для одного села” - скажете ви. Так – це наше багатство і краса, це місце відпочинку.

   Найменша і найкоротша річка  Кам’янка – Зачесина.  Вона бере початок зі ставка, що на Козацькому хуторі. Протяжність її 5 кілометрів. А назва її така цікава тому,  що:   Кам’янка  - бо дно кам’янисте,   а Зачесина – бо колись в давні часи у гирлі цієї річки жив козак Зачеса. 

    Саме її стосуються рядки вірша М.Вінграновського “Наша річка”.

Сама собою річка ця тече,

Маленька річечка, вузенька, як долоня,

Ця річечка - Дніпра тихенька синя доня,                             

Маленька донечка без імені іще.

Тече вона в городі в нас під кленом,

І наша хата пахне їй борщем.

Цвіте над нею небо здоровенне,

Солодкими хмаринами з дощем.

Ця річечка тече для клена і для мене,

Її й тоді я бачу, коли сплю.

Я річечку оцю, в городі в нас під кленом,

Як тата й маму, і як мед люблю.

  Річка Кам’янка

     Біля центру села маленька Кам’янка впадає в трішки більшу річку Чутка.

    Чу́тка — річка в Кіровоградській та Черкаській областях України, права притока Тясмину.

    Річка бере початок на південній околиці села Юхимове Знам'янського району Кіровоградської області. Протікає спочатку на північ, а при входженні в межі Чигиринського району Черкаської області, повертає на північний схід і тече в цьому напрямку до самого гирла. Біля селаТарасо-Григорівка невелика ділянка довжиною 1,5 км є межею між двома областями. Верхня течія влітку пересихає. На річці створено декілька ставків — в селі Юхимове, перед кордоном з Черкаською областю, в селах Кудашеве та Тарасо-Григорівка, є також водойми на правих невеликих притоках на території Стецівської сільради. Впадає до Тясмина в селі Стецівка, неподалік Чигирина. Доречі Чутка є останньою притокою Тясмина, за 3,5 км від його гирла.

Над річкою розташовані села:   

§     Знам'янський район — Юхимове;

§     Чигиринський район — Кудашеве, Тарасо-Григорівка, Стецівка.

Річка Чутка

 Милуючись красою Чутки,  мимоволі згадуєш рядки вірша Т.Г.Шевченка.

“Тече вода з-під явора”

Тече вода з-під явора

Яром на долину.

Пишається над водою

Червона калина.

Пишається калинонька,

Явор молодіє,

А кругом їх верболози

Й лози зеленіють.

Тече вода із-за гаю

Та попід горою.

Хлюпочуться качаточка

Поміж осокою.

А качечка випливає

З качуром за ними,

Ловить ряску, розмовляє

З дітками своїми.

Тече вода край города.

Вода ставом стала.

Прийшло дівча воду брати,

Брало, заспівало.

Вийшли з хати батько й мати

В садок погуляти,

Порадитись, кого б то їм

Своїм зятем звати?

Чутка притока річки Тясмин.

    Тя́смин (у давніх текстах вживається назва Біла річка) — річка в Кіровоградській та Черкаській областях України, права притокаДніпра.

Течія

    Річка бере початок в північній частині села Любомирка Олександрівського району. Спочатку тече на південь та південний захід, в селіСоснівка повертає на північний захід і тече таким напрямком до села Райгород Кам'янського району. Потім напрямок змінюється на північний, а в місті Сміла річка повертає на північний схід. В селі Бузуків Тясмин ще раз повертає, тепер на південний схід і тече таким напрямком до самого Чигирина. Останній відрізок річка протікає в східному напрямку.

    Долина трапецієподібна завширшки до 2,5 км, на значному протязі спостерігаються виходи кристалічних порід. Подекуди долина асиметрична, з високими крутими правими і пологими лівими схилами. В середній течії Тясмин утворює закрут, що міняє напрям річки на 180°. Через це його витоки і гирло розташовані всього за 33 км один від одного. Заплава добре виявлена у нижній течії, частково затоплена водами водосховища, є заболочені ділянки, нижче Сміли осушена. На значному протязі (понад 80 км) здійснено залуження і заліснення прибережної смуги.

    Гідрологічний режим

    Похил річки становить 0,34 м/км. Річище звивисте, його ширина від 5—20 м до 40 м, на окремих ділянках каналізоване. Живлення снігове і дощове. Льодостав з грудня до середини березня. Стік зарегульований водосховищем і ставками, є шлюзи-регулятори. У пониззі споруджено захисну дамбу з насосною станцією потужністю   85 м³/с, що регулює стік річки у Кременчуцьке водосховище.

Населені пункти

§Чигиринський район 

— Деменці, Зам'ятниця, Трушівці, Медведівка,  Новосели-ця, Суботів, Чигирин, Галаганівка, Стецівка.

    Використання

    Вода з річки використовується на потреби технічного водопостачання , зрошування (найбільше в нижній течії, біля Чигирина і Суботова) та рибництва. На берегах збудовані місця відпочинку.

    Історія

    В нижній течії Тясмина, поблизу Суботова, розташовані важливе археологічне городище Білогрудівка чорноліської культури. Для вчених воно є ключовою ланкою вивчення переходу від пізньої бронзової доби до ранньої залізної.

Річка Тясмин

“Хлюпоче синя річка”

Хлюпоче синя рiчка —
Ой рiчка, ой рiка!
Юрба нас невеличка,
Зате ж бо гомiнка!
I спiви тут, i крики,
I радiсть тут, i смiх.
А вколо, як музики, -—
Гурти пташок дзвiнких.
I кожна ж то спiває,
I кожна поклика:
Ой небо, ой безкрає,
Ой рiчка, ой рiка!
Он рибки затремтiли,
Пливуть iз глибини,
Коли б спiвать умiли,
Спiвали 6 i вони.
А так за них спiває
Компанiя лунка:
Ой небо, ой безкрає,
Ой рiчка, ой рiка!

    Протяжність річки біля нашого села 8 кілометрів.  Події  часів Великої Вітчизняної війни описані у книзі Г.М.Гончара “Заграви над Тясмином”.

Річка Тясмин

    Милує око кожного широка річка Дніпро на околиці села. 

Річка Дніпро

    Дивлячись у синю даль, згадуєш рядки М.В.Гоголя                                                                  

    “Чудовий  Дніпро у тиху  погоду. Здається, неначе увесь вилитий він із скла,  плине і в’ється по зеленому  світу. Любо тоді й жаркому  сонцю глянути з височини і опустити промені у холод скляних вод…   “

Чудовий, прекрасний Дніпро і в негоду.

 Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма
 І блідий місяць на ту пору
 Із хмари де-де виглядав,
Неначе човен в синім морі,
То виринав, то потопав.
 Ще треті півні не співали,
Ніхто ніде не гомонів,
Сичі в гаю перекликались,
Та ясен раз у раз скрипів.     

Т.Г. Шевченко     

    Краса Дніпра живе і житиме у серцях багатьох поколінь людей.

    Яка краса посидіти на березі річки, помилуватися її дзеркально-чистою водою, подихати запашним повітрям, наповненим пахощами лугових квітів.

   Давайте всі разом будемо охоронцями цієї краси природи, охоронцями джерел і річок. Адже вода – це життя, сила, краса, здоров’я.  Тож збережімо для наших нащадків чисту воду, голубе небо, квітучі сади.

Учасники проекту

Керівники:   Поліщук Л.В.,  Гончарук Л.Я.
Учні: Броварник Д., Швиденко Д., Собко С., Луньова Д., Олійник Д., Гайворонська А., Лісевич Д., Харченко Д., Бугайова П.,  Буряченко А., Голодний М., Залюбовський О., Яковченко А

Історичні відомості

Краєвиди села Стецівка

План

 

1.                Вступ

2.                Перші козацькі поселення на території сучасного села Стецівка

3.                Сербське військове поселення на території  с. Стецівка

4.                Село в першій половині ХІХ століття – Аракчеєвські військові поселення

5.                Стецівка у другій половині ХІХ та перші роки ХХ століття

6.                Висновок

   Наші часи позначені небувалим зростанням інтересу до проблем вітчизняної історії, витоків національної культури до непересічних досягнень минулого.

   Зростає інтерес не тільки до минулого України в цілому, а й до минулого рідного міста, села чи хутора.

   Хто ми? Звідки наше коріння ? Такі питання хвилюють чимраз більшу частину населення, а особливо молодь. І це не дивно. Адже, як з маленького джерела починається могутня ріка, так і наша історія починається з маленьких історій міст, сіл, хуторів і хуторків, окремих людських постатей, які переплелися у величезний клубок, який зветься історичне минуле України.

   Метою нашого проекту є висвітлення деяких найважливіших історичних  подій у житті села Стецівки за період від найдавніших часів і до початку ХХ століття. 

Життя села за часів козацької доби

   Місцевість по праву сторону річки Тясмин, де нині знаходиться село Стецівка, за часів Козацької Доби була покрита лісами. Правий берег Тясмина, так як і Дніпра, горбистий, глибокі балки із заболоченими місцями тягнулися вздовж всієї річки на велику відстань. Річки та болота, які знаходились на цій території, заросли очеретом та були багаті дикими звірами, птицею та рибою. Поля по берегах річок зеленіли травами, лозою та верболозом. Багата у всіх відношеннях місцевість, особливо по долинах річок Чута, Кам’янка і заболочена Мігаловка, використовувалась окремими козацькими сім’ями  - хуторянами .

    За народними переказами, хутори в Стецівці належали таким козакам: Стецько, Зачеса, Шамрай, Мамчич. Зимівник козака Стецька був розміщений в тому місці, де річка Кам’янка вливається в річку Велика Чута (приблизно в центрі теперішнього села). Хутір козака Зачеси знаходився в кінці теперішньої вулиці Капкас по дорозі на  с. Глинськ. Це урочище від слова хутір назвали “Хуторище”, а річка Кам’янка, яка бере свій початок за Хуторищем, отримала додаткову назву за прізвищем власника хутора – “Кам’янка – Зачесина”. 

   Зимівник козака Шамрая був біля лісного урочища “Пильня”. В тому місці, де був цей зимівник, до цього часу збереглось декілька неглибоких криниць, які називають “Шамраєві криниці”.

   Зимівник козака Мамчича розміщувався неподалік від лісу, і це лісне урочище тепер називають “Мамчичеві Ліски”.

   Під час війни козаки відбували на Запорозьку Січ в ті курені, де вони числились по списку, а зібравшись – виступали в похід.

   У вільний від походів час козаки займалися хліборобством, скотарством, полюванням, риболовлею, бджільництвом та ін. вважалося, що основою господарства на Запорозькій Січі був зимівник (хутір). “Запорозькі козаки, - писав 1766 року старшина  В.Чернявський, мають деякі поселення, що звуться зимівниками, або хуторами. Там тримають худобу, коней, овець, мають пасіки і всяку економію, розводять сади і городи, роблять запаси сіна для худоби і засівають поля різним хлібом, ловлять звіра, а в річках  - рибу”. Слід зазначити, що козацький зимівник був основою економіки запорозького краю. Головним обов’язком “гнездюків, гречкосіїв” (так називали козаків, які жили на хуторах і займалися господарством) було годувати Запорозьку Січ. Більшість усього вирощеного, добутого зимовики віддавали на Січ на потребу січових козаків, залишки були для харчування своїх сімей. Великі зимівники являли собою досить складне господарство, де на чолі стояв господар або управитель. Під його наглядом було кілька козаків, іноді одружених, які мешкали в окремій хаті.

   Деякі козацькі хутори розміщувались тільки по балках в таких місцях, із яких можна було під час несподіваного нападу ворога швидко сховатися в лісі, бо місцевість вздовж річки Тясмин була покрита густими лісами. Ця місцевість в той час нікому не належала. Це був початок (Північний кордон) Дикого поля. Річка Тясмин була кордоном з Польщею, а Дніпро граничив з Малоросією, де були розміщені війська прикордонної лінії Росії, так як лівобережжя України було російським, а з півдня ніяких кордонів до самого моря в той час не існувало.

   Про першого поселенця в межах теперішньої Стецівки – козака Стецька до нас дійшло мало відомостей. Коли поселився Стецько в цьому місці – невідомо. Але за деякими спогадами професора Д.Яворницького можна зробити висновок, що козак Стецько мав неспокійний характер, часто тривожив степових жителів – татар, роблячи сміливі набіги. В один із таких набігів Стецько відбив у татарів великий табун коней і боячись помсти, перебрався із степу в більш безпечне місце – Золотоношу. Назва хутора, де жив Стецько залишилась – “Стецьківка”. На підтвердження цієї гіпотези щодо виникнення назви села Стецівка слід зазначити, що на Україні часто зустрічаються назви сіл, які пішли від імен, наприклад: Вереміївка, Уласівка, Аврамівка, Пилипівка та ін.

    Автором праць з історії Запорізької Січі та козацтва, дослідженням в археології, етнографії, фольклору був Дмитро Яворницький (1855-1940). Його відомими працями є  фундаментальна «Історія запорізьких козаків» у трьох томах (1892-1897), «Очерки по истории запорожских Козаков и Новороссийского края» (1889), «По следам запорожцев» (1898) та багато інших.     

     Точна дата виникнення села Стецівка нам невідома. За документами село значиться з першої половини 18 століття. В період першої половини 18 століття в тому місці, де нині знаходиться Стецівка поселилось декілька сімей – росіян – розкольників, біженців із Росії, а також декілька сімей українців, які прийшли з тієї частини України, яка була під владою Польщі.

    Що ж змусило покинути їх рідні краї і шукати притулку в такому досить небезпечному місці на той час?

       Ще у 17 столітті при царі Олексію Михайловичу розпочалась релігійна незгода, за якої серед вірян стався розкол. Патріарх Нікон в 1653 році почав виправляти в церковних книгах окремі місця, зокрема, зазначалось: “Кто из христиан православних не творит знамение креста тремя перстами , - тот еретик, и такого считать отлучённым от церкви и дать проклятие”. Це рішення було дуже необдуманим. Ця постанова і стала початком розколу, бо Русь давно хрестилась двохперстним складенням пальців. До старообрядців приймали дуже жорстокі міри, їх мучили, садили на цеп, убивали, спалювали. Бували випадки, коли жителі сіл переселялись в ліси і пустелі і там готувались померти за свою віру. Були випадки, коли старообрядці при наближенні військових частин закривались у церкві і самі себе спалювали. При царі Петрі І напади на старообрядців не закінчились, а навпаки, стали іще жорстокішими. Він вводив реформи, але селяни стали нести потрійну повинність: рекрутську, грошову, кріпосну. Все це заставляло селян піднімати повстання або йди подалі від руки царя на кордони держави і, навіть, за кордон. Не менш тяжке положення було у простого народу в польській частині України. Польські пани жорстоко експлуатували своїх кріпосних селян, нав’язували їм свою віру. В результаті цього багато українців кидали рідні місця і поселялись за кордонами Польщі. Таким чином, в період інтенсивного відходу із Росії в 1709-1717 рр. нескорених царю селян, козаків, розкольників виникали хутори, села в Задніпровських степах. До цього часу, а саме до 1717 року слід відмітити і річницю виникнення села Стецівка, яка за документами значиться з першої половини 18 століття.

Сербські військові поселення та їх значення

   Початок інтенсивного заселення північного Причорномор’я та Приазов’я припадає на середину та другу половину 18 ст. Одним з районів господарського освоєння стала територія на правому березі Дніпра на південь від Тясмина, що за умовами Андрусівського перемир’я (1667р.) та договорами з Туреччиною (1705р.) не підлягала заселенню.

   Після війни з Туреччиною 1735 – 1739рр. господарське освоєння південних степів посилилося: поселення з’явилося на  значній території від Дніпра аж до Південного Бугу. Якщо в 1740 р. на правому березі Дніпра відомі слобода і 13 сіл, то через п’ять років тут  існувало вже 2 міста, 36 сіл, 139 хуторів, а на початок 50-х років сіл стало близько 120.

   В 1743 році царський уряд офіційно дозволив козакам і посполитим Лівобережжя селитися на землях правого берега Дніпра, з 1760 року дозвіл на переселення був поширений на весь південний край.

   З книги “Поселення задніпрських місць до утворення Нової Сербії в документах середини ХVІІІ століття” відомо, що в 1753 році в межах сучасного села право на поселення отримали 43 сім’ї, зокрема:   “Улас Гунка з братом Корнеем и родственником Савкою Захарченком,   Павло Воленко з родственниками Кузьмою Карабутом, Иваном Полтавченком и Грицком Бутенком 265зв. Василь Лаврик з сыном Иваном, племенником Игнатом Саенком,   Гарасим Лисенко з братами Климом, Ехимом да зятем Иваном Прадкою,   Тимош Шрамченко с зятем Андреем Горбом и племенником Самойлом Севериненком,   Матвей Гладир з родственником Яцком Захудайлом,   Лукьян Запорожец,   Пилип Удоденко з братом Яковом и зятями Грицком Ткачем и Игнатом Хижняком ,  Василь Маслов зять з вагиром Степаном Тупотеем,   Прокоп Линик ,  Роман Пухальский з родственником Данилом Мерочником,   Павло Полтавец з братом Пилипом ,  Гордей Вовчанский з племенником Тишком,   Леско Небесний з зятем Мироном Шевченком ,  Кондрат и Корней Пухалченкы,   Иван Слесар з племенником Игнатом Долотченком ,  Петро Татарченко,  Игнат Коваль,   Роман Шульженко з братом Савкою ,  Иван Котелевец з братом Тимошем, дядьком Федором и племенником Авакумом Бабиченком,  Илько Залеский з братами Яковом, Олексою и Тимошем  , Грицко Шамраенко с зятями Семеном Некритим да Кузмою ,  Михайло Периг,   Хома Колесниченко,   Савка Кудиненко ,  Миско Павленко,   Федор Мамченко,   Марко Литвин ,  Мартин Нагирний,   Иско Бараниченко з зятем Мартином,   Павло Харенко ,  Гаврило Правосуденко,   Павло Кириленко,   Семен Щербина,   Омелько Оробец,   Каленик Бут,   Леско Корнеенко,   Тимош Вегера ,  Яцко Удод ,  Трофим Скрипник,   Грицко Назаренко  , Игнат Швец  , Улас Гончар - Сотник криловский, Григорий Рудь. (мова оригіналу)

     Одночасно велике значення надавалося поверненню з-за кордону і поселенню тут втікачів, насамперед селян.  Великі надії правлячі кола Росії покладали на переселенців з-за кордону, з числа яких передбачалося створити на Півдні військово – землеробські  поселення і тим самим сприяти економічному розвитку та посилити військовий потенціал краю.

      На початку другої половини 18 ст. в період царювання Єлизавети в Росії і Марії – Терезії в Австрії багато австрійських сербів та інших слов’ян, очевидно принаджених обіцянками та запросинами Росії, надумали шукати собі нового житла та нової вітчизни в інших державах.

       Полковник Австрійської служби Іван Самойлович Хорват навесні 1752 р. , об’єднавшись з іншими групами співвітчизників, поселився на призначеній йому землі. Так здійснилося перше військово – землеробське поселення в Новоросійських степах. До сербів приєдналися із Турції болгари і волохи (620 сімей) і були включені до корпусу Хорвата. Таким чином у 1752 році на правому березі Дніпра утворюється окрема військово – адміністративна одиниця під назвою Нова Сербія, в межах якої поселилися перші вихідці з-за кордону. Новосербія ділилася на полки, а полки на роти, поселення – на Шанці. Кожна рота мала свого командира і ротне правління, кожне село мало дві назви: давню – від урочища, а другу – від номера роти. Наприклад:

Шанець                       Село

1.Беги                          Олександрія

2.Вараждин                 Протопопівка

3.Самбор                     Диківка

4.Вершац                     Нестерівка

5.Шолмош                   Стецівка

 

 За матеріалами 1752 – 1753рр. в період поселення сербських гусарів в с. Стецівка уже числилося близько 100 дворів. Поблизу були й інші поселення: Криловська слобода, села Глинськ, Табурище, Павлиш, Косівка, Диківка, Протопопівка, Янів, Цибулів та Андрусівка. В цих поселеннях і розмістився Пандурський піхотний полк із штабом і 1-ю ротою в Крилові. У селі Стецівка розміщувалась 16-а рота цього полку. Всі шанці, форпости і редути проектувалися в 1753 році. В с. Стецівка збудовано форпост Стецівський (Крюківський) на вершині пагорба між нинішньою вулицею Лагерне і цвинтарем. На лівому березі р. Чута було збудовано шанець Шолмош 16-ї роти – нині на цьому місці в селі прямокутна площа, по периметру забудована будинками жителів села і має назву Шанець. 

Малюнок Прокоф’єва О.П.

     Редут “Городок” знаходився на високому пагорбі з крутими схилами, на лівому березі р. Чута.

Малюнок Прокоф’єва О.П.

       По всій своїй окружності пагорб оточений глибокими балками та ярами, а біля підніжжя – річками й болотами (Річки Чута, Тясмин). Із місця, де збудовано редут, відкривається великий сектор огляду польського кордону по р.Тясмин.  З військової точки зору кращого місця для будівництва укріплень знайти неможливо. Редут “Городок” розташовувався на пагорбі проти нинішньої вулиці Луки і, як і всі польові укріплення, мав у плані форму прямокутника. Він був обнесений ровом і валом з усіх боків. Тільки з тильного боку був вузький прохід. На майдані редуту була сторожова хатина, навіс, склад скла і смоляних діжок, погреби.  Під час тривоги, щоб повідомити інші форпости, в редуті  підпалювали смоляні діжки, складені в піраміду.

       На цьому ж пагорбі, на відстані в півверсти від редуту “Городок” розміщений був шанець Шолмош – на площі великого прямокутника, з усіх сторін обнесений ровом і земляним валом. Вал на кожній стороні прямокутного укріплення йшов не по прямій лінії, а ввігнутим посередині для кращого обстрілювання нападаючих. Вздовж рову і валу по внутрішньому периметру укріплень були будівлі гарнізону і будинки місцевих жителів, які ніби служили другою лінією укріплень, тільки меншою по периметру. Всередину другої лінії укріплень утворився майдан, розміром 175х95 сажнів, на якому проводилися військові заняття та наради. На майдані знаходилася гарнізонна дерев’яна церква Святого Миколая. Прямих записів про те, в якому році збудована церква в с. Стецівка не знайдено, але якщо вірити місцевій легенді, в якій говориться, що в 1930 році робітники, які розбирали церкву знайшли під престолом пляшку із записом на папері про закладку церкви в 1755р., то церква збудована саме в 1755 р.

    Про ті давні часи залишилися нам на згадку назви вулиць в селі,окремих природних угідь та прадідівські прізвища колоністів. Наприклад, в селі Стецівка центральна вулиця до цього часу має назву Аршава. По ній пролягав шлях у Чигирин, Польщу, Варшаву. Вона була ніби воротами  до Варшави з Новосербії. Назву Оршава мало містечко, яке знаходилося на Дунаї в Трансільванських Альпах. Ось і вийшло ні Варшава, ні Оршова, а Аршава. Також залишилися в селі й донині нащадки бувших колоністів: Шандра, Сербин, Дьордій, Передерій, Височин, Матяш та інші.

   Поступово Новосербський край заселявся, заселявся і степ, загроза нападу кримчаків відпала. А в цей період на території Новосербії почалися чвари між колоністами. Катерина ІІ стала одержувати доноси на Хорвата, Глібова, Шевича, Преродовича. Кожен, хто писав на іншого донос, прохав провести реформу військових поселень. Це змусило Катерину змінити стан упорядкування краю.  Указом 1764 року було велено Новосербський корпус і поселення називати Новоросійською губернією. Губернатором став генерал – полковник Мельчунов, а серед сербів головним став полковник Зорич. Вся земля була розділена на 70 округів, кожний з яких – на 700 дільниць. За новим штатом були створені два гусарських полки – Чорний і Жовтий. Поселення та укріплення в Стецівці та навколишні поселення входили до складу Жовтого гусарського полку.

   В 1795 році, під кінець царювання, Катерина ІІ,  крім завоювання Криму, приєднала до Росії ще й частину Польщі. Таким чином, кордону з Польщею по р. Тясмин, де розміщені шанці Вершац, Шолмош, Ченград і Крилов – не стало. Чигиринська фортеця, що розташована на відстані 7 кілометрів від Стецівки тепер опинилась майже в центрі Малоросії і значення її, як фортеці, зовсім відпало.

Село в першій половині 19ст. – Аракчеєвські військові поселення

   Головним ініціатором військових поселень при царі Олександрі І став його військовий міністр і особистий друг – граф Аракчеєв.

Одним із сіл військових поселень при Аракчеєві була і Стецівка. За час з першого поселення сербських полків в 1752р. і до часу , про який йде мова (1819р.), село вважалося казенним військовим селом.

  Це відбилося і на плануванні села, де всі площі та вулиці розбиті по плану.  У 1820 році з появою військ другого військового поселення, все село було сплановане, як великий військовий табір. За цей час село збільшилося в розмірах, побільшало вулиць, провулків, площ, манежів. Все було забудоване по прямих лініях і на рівних відстанях.

   У наш час старі сільські вулиці так і залишились прямими, лише деякі провулки закриті або забудовані будинками. Населення села Стецівки в період військового поселення 1817 – 1857 рр. складалося із зігнаних окремих хуторян, перших поселенців, колишніх гусарів і солдатів, які відслужили службу терміном 25 років і залишились у селі, одружились та отримали окремі господарства.

   Адміністративний поділ того часу був такий: село Стецівка було волосним селом, до якого входили села Галаганівка, Чернече, Вершаці, Калантаїв і Андрусівка. Стецівка була Олександрівського уїзду, Херсонської губернії.

   Окрім сільськогосподарських робіт, як уже згадувалось, поселяни зобов’язані були виконувати різні роботи. Однією з таких робіт було виготовлення цегли та будівництво казенних приміщень. Цеглу випалювали в печах, які знаходились в районі урочища Бредковська і це місце до нашого часу носить назву Цегельня. Розбираючи старі будівлі можна знайти цеглу з датою виготовлення, приблизно 1830, 1857, 1858рр.

   На правій стороні річки Чута розміщувалась казенна частина села, а на площі Старого Шанцю стояла дерев’яна церква Святого Миколи із дзвіницею, яка була побудована в період першого військового поселення. Навколо церкви була дерев’яна огорожа, а з південної сторони церкви коло огорожі стояла невелика хатинка під солом’яним дахом, в якій була церковно – приходська школа та сторожка. Внутрішня обробка іконостасу та окремі місця на стінах церкви були виконані умілими майстрами: різьбярами і художниками. Церква Святого Миколи і приміщення школи були розібрані в 1930 році, (час нищення більшовиками церков), а  матеріал використали для будівництва школи.

   В тому місці, де річка Зачесина впадає в Чутку, була побудована плотина і водяний млин. Вся місцевість, яка знаходилась попереду, була затоплена водою, від чого те місце в селі до цього часу зветься Ставищем.

   На роботу поселенців так, як і кріпаків, виганяли всіх без виключення. Як тільки хлопець починав носити штани, його зразу забирали на роботу. Знаючи це, батьки, у яких підростали діти, не дозволяли їм носити штани. Таким чином, 16-17 – річний хлопець, працюючи вдома, ходив у одній сорочці, без штанів. В деяких сім’ях синам шили штани і дозволяли їх надіти тільки в день весілля.

    

Після відходу із села кірасирських частин, управляючим був призначений Корицький. Вся влада над поселянами перейшла до рук цього жорстокого поміщика. Жив він у великому багатокімнатному будинку. Навколо великого двору були розміщені дворові будівлі та конюшні. Корицький мав велику кількість прислуги, а в його конюшнях було до десяти прекрасних коней, на псарні велика кількість собак. Місцеві жителі, дворові Корицького, розповідали, що влада підозрювала його як фальшивомонетника. Про те, що управляючий жив на “широку” ногу знав кожен житель Стецівки. Велика кількість прислуги, більше сотні собак, брички, карети, кабріолети, які він мав, розкішні бали, гуляння, обіди, які він часто організовував – все це вимагало великих коштів.

    Але, наступив 1861 рік з його кріпосною реформою. Над головою управляючого зібралися хмари. Він відчував, що скоро настане кінець його владі, а селяни, над якими він знущався, помстяться йому. Одного разу, почувши про те, що до нього їде комісія для перевірки його справ, він наклав на себе руки. Так закінчилося життя людини, яку ненавиділо все село. Влада цього поміщика була така ненависна жителям села, що протягом тижня майже все в маєтку було зруйноване, спиляні всі дерева, зруйновані всі допоміжні будівлі. Звуки від пиляння пилок та ударів сокир, які було чутно з маєтку Корицького, злились в одну поминальну пісню над кріпосним правом.

Стецівка в другій половині 19-го та перші роки 20-го століття

   Після відміни кріпосного права вся земля в селі, яка належала військовому відомству, перейшла в селянську общину. Перший рік земля ще не була поділена на наділи для використання її селянами. Засіяні восени 1860 року поля озимими куль турами, а також поля, які були засіяні весною, вже після маніфесту загальними зусиллями селян були розділені порівну між жителями села. Для цього міряли ширину поля і ділили на всіх, хто був у списку.

   Сільська управа або “Расправа”, так її іноді називали, знаходилась у будинку Корицького в центрі села. Управляв селом староста і сільський писар. Вони виконували розпорядження волосного управління без скликання загальних зборів. Питання, які вирішувались загальними зборами, майже завжди були на користь багатого прошарку населення села. Для загальних зборів у дворі “Расправи’’ був зроблений круг. Це невелика територія ,обнесена дубовими стовпцями, з перилами, з невеликим проходом до неї. В цей круг перед зборами заносили стіл і стілець для писаря. Староста вів збори стоячи, і часто було так, що староста був неграмотний, а всі справи вів писар.  Таке коло було і у дворі Волосного управління, де іноді відбувались збори волості, на які в Стецівку приїжджали вибрані представники із Андрусівки, Калантаєва, Галаганівки, Вершаців та інших населених пунктів.

   Для того, щоб у нічний час у селі була сторожова служба, на зборах обирали двох-трьох осіб для постійного огляду села. В їх обов’язки входило розганяти після 12-ї години ночі молодь, яка загулялася, попереджувати про пожежі, крадіжки та ін.

   У селі окрім бабки – повитухи та бабки, яка рвала зуби примітивним крючком ніяких медичних закладів не було.

Карта-схема Прокоф’єва О.П.

    У кінці ХІХ століття та на початку ХХ століття вітряних млинів у селі було близько 25 штук. Це були вітряки різних конструкцій: чотирикрилі, шестикрилі, двоповерхові, триповерхові та ін.

Вітряки на “Козацькому хуторі” НІКЗ “Чигирин”

   Кузень у селі було декілька і розміщені вони були в різних місцях, особливо багато було на Ставищі.

   На той час річка Тясмин була заболоченою і у ній водилася велика кількість риби, а територія коло річки була зарощена майже непрохідним очеретом та багата на дичину. Качок була така кількість, що вони займали всі островки, які було видно з води. Майже всі жителі села займались рибальством та мисливством. Було дуже багато приїжджих мисливців з інших міст  (Знам’янка,  Кіровоград(Єлисаветград), Дніпропетровськ(Катеринослав). Ці мисливці наймали у населення клуні і там жили цілий місяць, спали на сіні, а вранці та ввечері ходили на полювання.

   На центральній площі села у 1902 році була побудована одноповерхова з двома великими класами та квартирою для вчителя земська 4-х класна школа. Учителів у Стецівці на той час було 4-5 осіб.

   У 1902 році посеред площі було закладено , а в 1904 році закінчено будівництво дерев’яної на кам’яному фундаменті  із дзвіницею церкви Троїці. Навколо церкви була дерев’яна огорожа з фігурними дубовими стовпами, красивими воротами напроти дзвіниці та двома хвіртками. Цю найвищу споруду було видно з усіх кінців села. Церковна служба в той час була в двох церквах: Св. Миколи на площі Шанцю і Троїці на центральній площі. В будинках, розміщених по вулиці Аршава, жили попи і дяки, і цей квартал називали Попівкою.

   Різдвяні свята святкувалися в той час три дні. В ніч під Різдво Христове був звичай посилати дітей нести до родичів вечерю для цього в кошик клали пиріжки, ковбасу, сало, і обов’язково – книш. Вечерю носили цілу ніч.

   Звичаю прикрашати ялинку на Новий рік у селі не було.  Діти шкільного віку і старші набирали в сумки зерна і зранку 1 січня гуртом ходили по селу “посипать”.

   На Хрещенські свята на річці Тясмин або на льоду Ставища робили Іордан. Для цього вирубували в товстому льоду хрест, обережно його виймали, ставили на лід і приморожували. Потім поливали цей хрест буряковим квасом, щоб він став червоного кольору. Всі, хто були на святі, набирали святої води із ополонки і несли її у відрах та іншій посуді додому. Це були ліки від усіх хвороб та від нечистої сили.

   Тяжка весняна робота при умові посту відображувалась на здоров’ї. Всі чекали відпочинку,   смачної їжі та веселощів. Тому, свято Паски вважали головним святом. Знаючи про те, що для відновлення сил  це святкування триватиме цілий тиждень, сільські хлопці починали готувати місця для гулянь з гойдалками.

   Головна гойдалка робилась колективом найстарших хлопців на горі вище цвинтаря. Ця гойдалка була найвищою і досягала у висоту  10 метрів. На цьому місці під час свята збиралась молодь з усього села, співали пісні, грали гармошки, танцювали. Так тривало цілий тиждень.

   У літнє свято Троїці на селі було велике свято. Нова церква була Св. Троїці, і в цей день тут була велика служба і хрестовий похід.

       Взимку в Миколин день справляли храм біля старої церкви  Св. Миколи на Шанці.

   В ті часи єдиною розвагою для молоді була гармошка, і пісні в той час уміли співати. З піснею ніколи не розлучалися: працюючи співали, в дорозі, і відпочивали з піснею. Пісні  були різні: сумні, про кохання, дружбу, смерть, народження, розлуку і т.д.

   У свята на центральній площі села збиралась на гуляння молодь з усіх кінців села. У Стецівці здавна був заведений такий звичай. Молодь з кожної вулиці великою колоною з музикою і піснями йшла гулять на площу. В таких колонах було від 100 до 200 чоловік. Це було одночасно на кожній вулиці, а поява колон на площі з чотирьох вуглових вулиць була незабутнім видовищем.

   Серед факторів, що формують духовний світ людини, важливе місце займає виховання історією, яке забезпечує передачу людині невичерпного соціально – історичного досвіду попередніх поколінь. Особлива роль у цьому процесі відводиться вивченню історії рідного краю, як основи пізнання загальносуспільних цінностей минулого.

Учасники проекту

Керівники : Лушпай Т.А., Лушпай В.А.

Учні: Бугайов Н., Гаврилова Я., Гончар О., Беденко О., Збаразька Д., Кононенко Н., Бойчевська А., Пашкова А., Синьогуб В., Сень. Є.,   Удовиченко В.,  Яремака В. 

Ремесла і культура минувшини

 

За історико -  етнографічним районуванням України с. Стецівка, як і вся Черкаська область, належить до Наддніпрянщини.

    То ж матеріальна культура місцевих жителів була такою як і культура населення, що проживало на території Наддніпрянщини. Відомо, що основними видами господарської діяльності стецівчан з давніх – давен було землеробство і тваринництво.

   Переробка зерна на борошно та крупи здійснювалася на вітряних млинах, яких у селі на початок ХХ ст. було 23. Всі вони споруджувалися місцевими вмільцями.

   Основною сировиною для виготовлення одягу були волокна конопель, що вирощувались в домашньому господарстві , і були одним із найважливіших видів діяльності та мистецької культури, невід’ємної частини  домашніх занять кожної селянської сім’ї. Кожна господа мала все необхідне знаряддя для обробки волокон та виготовлення тканини і одягу. Звичайно, весь цей процес в основному накладався на жіночі руки. Кожна жінка повинна була оволодіти мистецтвом прядіння, ткання, вишивання. Але не всі могли досконало володіти цим ремеслом. Нам відомі імена прекрасних майстринь – ткаль: Майстренко Марія Кирилівна, Орлова Фросина Климівна, майстринь – вишивальниць (уміли виконувати різні види вишивки): Терновська Одарка Ничипорівна, Бугайова Ганна, Терновська Валентина Серафимівна , Залюбовська Ганна Федорівна.

  

Всі необхідні для побуту предмети для виконання сільськогосподарських  робіт виготовлялись тут же в селі. То ж були і теслі, і бондарі, і стельмахи, і гончарі. 

    В недалекому минулому було також дві цегельні. В одній із них виготовлялась цегла – сирець, в іншій – палена. Займались лозоплетінням ( виготовляли кошики ), уміли виконати різні роботи по наладці швейних  машин, виготовленню запасних частин до них, швейних голок, і такої тонкої роботи як ремонт, а то й виготовлення золотих жіночих прикрас (сережок). Таким майстром був… ( дід Смич)

   Невід’ємною складовою частиною матеріальної культури, як відомо, є українська хата – колиска нашого народу. На території с. Стецівка характерними будівлями були так звані триподільні хати, яких і нині є достатньо. Інтер’єр був такий: піч, лежанка, покуть, прикрашений іконами, рушники, стіл, скриня, дерев’яна лава,  піл, жердка з доморобними ряднами ( в багатших – килимами), хлібна полиця над дверима.

Сільська хата ХІХ ст..

Одяг – яскраве й самобутнє культурне явище. Основними елементами чоловічого одягу були штани, безрукавка, свита, кожух, жупан, кирея, пояс (зразки наявні в сільському музеї). Взуття : постоли, личаки, заможні носили черевики і чоботи.

   Жіночий одяг був такий: сорочка, запаска, плахта, корсетка, юпка, кожух ( зразки наявні в музеї).

   Жіночі прикраси: стрічки, сережки, намисто з коралів, бурштину або дутого скла, дукачі, персні ( дещо з названого є в музеї).

   Невід’ємною складовою частиною духовної культури села була церква, відвідування якої було релігійним і моральним обов’язком кожного. Їх у селі було на початку ХХ ст. дві. При одній із них була приходська чотирикласна школа. У пізніші часи церкви були закриті.

   Значне пожвавлення у життя стецівчан вносив ярмарок, який теж мав своє місце в центрі села. Тут здійснювались купівля – продаж всього необхідного для господарства, лишків с/г продукції, тварин, краму. Приїздили і приходили люди з ближніх сіл. І так як село межує з Кіровоградщиною, то й покупці і продавці були із Глинського, Сніжкового , Федірок, Калантаєва, Андрусівки. “Сільський ярмарок” “протримався” досить довго.

   Для жителів регіону , де знаходиться село характерні ж спільні риси й духовної культури, що й усіх , хто проживає на цій території. Тому дотримувались календарних свят, здійснювали певні обряди, особливо під час зимових свят ( колядування, щедрування, посипання).

   Серед весняних свят у Стецівці найбільшим багатством обрядових дій та звичаїв виділявся  великодній цикл, який  характеризувався такими діями: випікання обрядового печива ( паску), фарбування яєць та приготування святкових страв. Серед літніх свят виділялись Зелені святки (Трійця) . Дотримувались певної весільної обрядовості, яка супроводжувалась іграми, музикою, танцями, співами.

   За нових соціально – економічних і культурних умов змінилася і обрядовість, але основа її залишилась традиційною ( нині частково) .

   Пісня супроводжує все свідоме життя людини. Вона й донині перебуває в стані активного побутування. І в наш час пісня залишається одним із невичерпних джерел національної культури. В Стецівці народ співучий. Старожили згадують, що і у важкі повоєнні часи пісня лунала і в селі, і на полі. Вона згуртовувала людей, додавала їм сили.

   Торкнемось недалекої минувшини  ( 70 -90 років минулого століття), коли духовна культура Стецівки була у розквіті. На цей час припадає створення сільського музею, який потім одержує звання народного. Засновником, організатором, людиною, яка повністю присвятила себе цій справі був Прокоф’єв Олександр Пилипович – уродженець села, пізніше житель Москви, за спеціальністю інженер – шляховик.

   Центром духовної культури на селі був клуб, сільська бібліотека  ( було 2 клуби і дві бібліотеки). Значне місце у піднятті духовності в 70 -90 рр. ХХ ст. належить директорам БК Кандибору Петру Павловичу, Козубу Степану Матвійовичу , пізніше – Сіб’якіну Володимиру Сергійовичу.  

Великим досягненням, гордістю села був хор, якому, завдяки великій професійній майстерності Миколи Івановича Висоти , було присвоєно звання народного. 

                                Стецівський Народний хор. Керівник М.І.Висота         

Жіночий ансамбль Стецівського БК

   Хор брав участь у районних та обласних оглядах художньої самодіяльності,  а його солістку Катерину Гончар любителі пісні пам’ятають і нині.

  Добре відомі були на той час троїсті музики. 

Троїсті музики Стецівського БК

Троїсті музики  Стецівського БК

На цей час працювали, драматичний гурток ( керівник Капуста М.Д.) ,

танцювальні гуртки ( керівник Барановська О.М.) .

   Колектив танцювального гуртка брав участь у районних оглядах художньої творчості .

Троїсті музики

Золотим голосом Стецівки називали соліста хору та чоловічого ансамблю Сліпенка В.В.

Хор ветеранів праці. Керівник М.І.Висота

   Згадуємо тепер, на жаль, все в минулому часі. Те, що колись вирувало, кипіло, завмерло. Не працюють гуртки, немає хору, не поспішають люди до будинку культури. Він практично зачинений. Інколи літнього вечора, буває, зберуться жінки старшого покоління та й заспівають пісню, яку колись співали ( а буває, що й чоловічий голос додається). І тоді лине пісня “Соловейку мій, рання пташечко”, яка , зрештою, як твердить Григорій Козаков, - заслужений журналіст України, лауреат премії ім.. Я.Галана,  доцент кафедри директорів і ведучих Інституту кіно і телебачення, що цю пісню він чув лише у Стецівці. Тоді й згадуються ті часи, так би мовити , культурного злету. Жаль стає минулого.

   Єдина людина на селі, яка намагалася утримати вогник духовності – це колишній керівник народного хору, учитель музики місцевої школи Висота Микола Іванович. 

    Він сумлінно трудився в школі, вчив гри на піаніно, синтезаторі, сопілці, вів гурток металофоністів. Їх срібний передзвін відомий і районі і в області.

Гурток “Металофоністів”, “Сопілкарів”.

  Цей гурток – символ надії, віри в те, що відродиться добра слава втраченого, що залунає ще пісня, оживе село. Бо так не може бути. І є ще люди, які вірять в майбутнє, її державність. 

Учасники проекту

Керівники : Кущенко В.А.

Учні: Рожко Т., Яременко І., Поліщук І., Терновська А., Борисюк  В. , Луговський К., Лушпай В., Хлівна Ю., Мартинов О., Чепурний Ю.

Е с т е т и к а українського  побуту
Виховна година

    Мета . Познайомити учнів з естетикою побуту українців;  сприяти розвитку у підростаючого покоління здібностей сприймати прекрасні скарби, створені художнім генієм українського народу, прилучати юнаків та дівчат до світу краси,  виховувати відчуття прекрасного, формувати вміння аналізувати явища культури, правильний естетичний смак.

    Обладнання . Святково прибраний клас у стилі української світлиці з витворами народного мистецтва ( вишиті рушники,  серветки, сорочки, фартушки. хустки та інший одяг, керамічні вироби, килими та доріжки ручної роботи, прядка, вироби з дерева , глини, соломки, кукурудзяних   обгорток, кахлі і таке інше. )

Учитель.     З давніх-давен нам відомо, що дерево життя – це гілочка з трьома листочками, які є символами минулого, сучасного майбутнього. Щоб вірно орієнтуватися в житті, щоб бути освіченими людьми давайте сьогодні здійснимо подорож  до минулого для того, щоб краще зрозуміти сучасне і, можливо передбачити майбутнє.   А поговоримо ми з вами про естетику побуту українців. Перш за все, давайте з’ясуємо, що означає слово  естетика .

    Учитель.     Отже, естетика – це наука про красу, а побут – це те, що нас оточує в повсякденному житті кожного.                                 

( Розповідь учителя супроводжується тихою баянною музикою)

    Учитель.      Все далі і далі віддаляється від нас біленька хатина у вишневому садочку. Але всі ми повинні завжди пам’ятати, що ось у такій хатинці корінь роду нашого українського, щось одвічне, як життя і святе, як мамина пісня, як пам’ять народна. Це її, білу з теплою солом’яною стріхою, архітектурну праматір притулку людського, незамкнену, вічно відкриту для всіх без стуку в двері, ясну і просту, ніби створили й не робочі люди, а сама природа, описують поети і прозаїки, етнографи і вчені.

    1-а   учениця.

Наша хата під горою, у долині                      

У вишневому садочку та в калині.                                                         

Попід лісом млин подався у ставочок,          

Через воду перекинувся місточок.

    2-а   учениця.

    Українська хата... Гарна, заквітчана, мов сама весна. Це про неї писав Олександр Довженко : " Мені жаль розлучатись з тобою. В тобі так пахло давниною, рутою – м’ятою, любистком і добра щедра піч твоя пахла стравою, печеним хлібом, печеними і сушеними яблуками, і сухим насінням, зіллям, корінням. А в сінях пахло макухою, гнилими грушами і хомутом. У твої маленькі вікна так приязно заглядало сонце і соняшник, і всякі інші квіти, і зілля всякі пахучі. А на покуті понад столом і темний синій Бог у срібних шатах, і Шевченко, і козак Мамай...” В хаті люди народжувались, вік вікували й помирали, її любили, про неї згадували в походах, як і за матір та дружину...

Мені наснилась рута – м’ята,           

І скрип криничний журавля,                              

І смерекова отча хата,

Яку навік покинув я…

    3-а учениця.

    Серед інших пам’яток народної творчості почесне місце належить архітектурі народного житла. Від сивої давнини вона донесла до сьогодення живе життя наших предків. Німецький учений Й. Коль, який переїхав усю Україну від Харкова до Перемишля і від Перемишля до Одеси, в путівнику записав: „ Українці живуть у чисто утриманих хатах, що до тебе всміхаються. Вони не вдовольняються тим, що кожного тижня їх миють, але що два тижні їх білять. Тому їх хати виглядають білі, неначе свіжовибілене полотно... Я був вражений хатою. Лише б пожити в цій чепурненькій світлиці! Надворі було дуже жарко, а тут мило та прохолодно. Повітря було гарне, свіже, запашне. Земля була вкрита травою, а на стінах – зілля. Все було чисте та чепурне. Щодо цього, я не можу нахвалити українців, якщо рівняти їх з поляками та москалями.

    4-а учениця.

    А у І. С. Нечуя-Левицького читаємо: „ Широкою долиною між двома рядками розложистих верб тече по Васильківщині невеличка річка Роставиця. Серед долини зеленіють розкішні густі та високі верби, там ніби потонуло в вербах село Вербівка. Між вербами дуже виразно й ясно блищить проти сонця висока й біла церква з трьома банями, а коло неї невеличка дзвіниця неначе заплуталася в зеленому гіллі  старих груш. Подекуди з-поміж верб та садків виринають білі хати та чорніють покрівлі  високих клунь.” ( „  Микола Джеря”)

Учитель.

    Біла хата, біла сорочка, біла скатертина... Це обов’язкова національна прикмета українців. Що уособлює в собі біла барва?

    1-а учениця.  В народі говорили, що біла барва – це  символ чистоти, морального здоров’я , душевної краси. Коли говорили : „ біла рука”, „ біла світлиця”, то це означало, що вона гарна і чиста.

    Учитель.   Хата, як і людина, може бути пихата й засмучена, весела й сумна, вона вміє плакати і радіти. Все  залежить від того, яка родина в ній мешкає. Та й сьогодні, дивлячись на оселю, на зовнішній вигляд сільської хати, навіть не знаючи господарів, ми можемо сказати, що тут проживає родина дбайливих із гарним естетичним смаком, а на іншому подвір’ї, на жаль,- зовсім навпаки.

    До вашої уваги науковий опис житла українців.

    „ Характерною рисою типової української хати є її небагатий, але привабливий зовнішній вигляд, чисто побілені стіни з розписами, солом’яна, гарно підрізана покрівля, вікна з різними ставнями та іншими прикрасами, що гармонують із навколишнім пейзажем.”

    1-й учень.

    То ж загляньмо в це затишне домашнє помешкання, переступімо поріг старої української хати, адже саме в ній залишився дух народних традицій, що здавна виховували в людині добрі почуття, працьовиту , чутливу до краси душу.

2-й  учень.

    Внутрішнє планування хати обов’язково включало в себе піч, яка займала майже четверту частину хати і розміщувалась у правому або лівому куті від дверей. Це був центр життя, його душа. Вважалося – де тепло, там і добро, там злагода в сім’ї та забезпеченість родини. Вона здавна готувала для людей страви, обігрівала їх у холод.

    1-а учениця.

За чистотою печі пильнували господині. Жінки постійно підмазували і білили піч, бо на цій чистоті тримався авторитет господині. Дівчаткам не дозволялося мазати піч, але не дай Боже, піч буде неохайною під час сватання, напевне , тоді старости не будуть чекати ні рушників, ані гарбуза, а втечуть якнайшвидше. До речі, люди вірили, що домовик любить жити в печі, через що в хаті остерігались говорити лихі слова: „ Сказав би, так піч у хаті”.

    2-а учениця.

    В різних регіонах України печі будувались неоднаковими, різноманітне їх оздоблення і розписи. Піч часто розмальовували квітами, рідше хрестиками, кружечками. Не так часто печі оздоблювались витинанками. Іноді піч вкривали кахлями – тонкими полив’яними  цеглинками, на яких зображувалися малюнки з сонцем, рослинами, квітами.

    Учитель.

    Наші предки  любили прикрашати своє житло. Вони завжди оздоблювали свою оселю малюнками, різьбою, розписами, мереживом, вишивками. Велику цінність у кожній оселі мали вишиті рушники. Із сивої давнини і до наших днів, у радості і в печалі, він став частиною народного буття. Скільки зворушливих спогадів, скільки звичаїв родинного життя пов’язано з ним! Його можна порівняти хіба що з піснею, бо з ним, як і з піснею, людина приходила у світ, жила й відходила у вічність. Вишиті рушники були великою цінністю у кожній оселі, її оберегом.  Послуговувався рушник не тільки як оздоба, а й мав практичне значення: був скатертиною і вузликом, де зберігали харчі, утирачем і стирком, закутником і божником, плечовим, весільним, ритуальним.

    3-я учениця.

    Простий , з грубого полотна утиральник вішали в кожній хаті біля порогу – він був завжди „ під рукою”. Через те він і назву таку собі прибрав. Цим рушником витирали руки, з ним доїли корову, поралися біля печі.

    1-й учень  Рушники для прикрашання хати називали „ кільковими”, бо вішали їх над вікнами, у простінках між вікнами на спеціально вбиті в стіну кілочки. А ще ними прикрашали вікна та двері, бо вони повинні були оберігати житло від домовиків. Часто на кінцях  таких рушників можна було побачити зроблені обереги – вишиті фігурки людей, що немовби взялися за руки й не пускають злі сили.

    4-а учениця.

    Гордістю кожної української родини були рушники для образів. Рушниками обрамляли ікони в парадному кутку хати. Для таких рушників брали найкраще, тонке, гарно вибілене полотно. Пишалася родина і вишитими рушниками, якими прикрашали картини, дзеркала, рамки з фотографіями. Та, мабуть, особливо  любовно вишивали дівчата довгими зимовими вечорами сватальні рушники ,які треба було подавати сватам. Ще й судженого не знали ,  тільки долю загадували, мріяли, співаючи десь на вечорницях.

    2-й учень.

    Різні візерунки вишивали на рушниках, бо вони мали особливе значення в житті людини. Український рушник багатий засобами декорування та орнаментом. Їх вишивали гладдю, гаптували, робили орнамент тканням з вишивкою. Одні вишиті хрестиком, інші мережані, вибій часті та з вирізаним візерунком. Були рушники ткані простим тканням з орнаментом по краях, інші перетинались орнаментом через усе поле. Традиційні кольори, які є на рушниках, - червоний та чорний. Старі люди кажуть, що ще від древлянських племен ті кольори означають горе і радість.

    Учитель.

    Хата без рушника – що сім’я без дітей, говорили в народі. І в кожній оселі їх було багато. На всі випадки людського життя були раніше обрядові рушники. На рушник приймали новонароджене маля, на ньому підносили гостям хліб – сіль. При взятті шлюбу молоді стають на рушник щастя. Він – символ святковості на урочистостях, прийомах, концертах, ним піднімають перший сволок, коли будують хату, ним опускають небіжчика у похоронну  яму. В поле на оранку чи жнива без нього не виходили. Ось і виявляється , що роль рушника в житті нашого народу величезна, бо він супроводжує людину від колиски до могили. Тому-то з такою любов’ю і шаною ставиться до них наш народ. В нашому селі проживають кілька майстринь, які кладуть нитку на полотно дивними узорами, від яких важко відірвати погляд.

    (Пісня Андрія Малишка „ Пісня про рушник”)

    Ось який він, рушник, - звична, здається, річ. Він пройшов крізь віки, передавався із покоління в покоління, і нехай завше залишається з нами, як ознака любові і незрадливості.

    1-а учениця.

    Українці люблять усе гарне. У старовинному селищі Петриківка живуть привітні талановиті люди – творці чудового українського декоративного розпису .  Під акварельними фарбами розцвітають дивовижні квіти, з’являється буйна зелень, дозрівають фантастичні ягоди на дерев’яному посуді: цукерницях, пудреницях, кухлях, сільничках, вазах. Ще  здавна українські вироби  з дерева цінувалися у всьому світі.  Особливим попитом завжди користувались скрині та скриньки, посуд, декоративні тарілки та інше. Народні майстри вміли у своїх витворах відобразити чарівну неповторність української культури.

    Учитель.

    Споконвіку українські жінки та чоловіки свято шанували вишиту сорочку. Наші пращури вірили, що вона захищає людину і від негоди, і від ворожих сил. Ось що розповідає легенда про сорочку.

    Давно це було, тисячу років  тому. Народила мати синочка і почала вишивати йому сорочку – оберіг, щоб до шістнадцяти років зробити синові подарунок. Сорочка повинна була оберігати сина від гострого меча, ворожої стріли. Бо вороги мешкали зовсім поруч і часто робили набіги на наші села. І вибрала мати дуже міцні конопляні волокна, пряла місячними ночами , тому і нитки були срібними і блискучими. Вишивала поволі, посилаючи за кожним стібком думки – благання до Бога:  хай син мій буде розумним, хай син мій буде сильним і непереможним, хай серце його повниться любов’ю до людей, хай принесе він волю і славу землі рідній. Не одну сльозу втерла мати... Прийшло повноліття. Син став дорослим. Мати раділа його веселій вдачі, працелюбності, силі. Та прийшли вороги. Засумували люди. Збирала мати свого сина на війну. Лук, стріли і коня син вибрав сам, а мати сорочку скропила водою із цілющого джерела і подарувала синові. Одягнув хлопець її і відчув богатирем... Зійшлися війська, дві грізні сили чекали сходу сонця, щоб розпочати   бій. Як тільки зійшло сонечко, побачили татари хлопця незвичайного – воїна в срібній сорочці, вишитій яскравими нитками і оздобленій дорогоцінним камінням, у ворогів засліпило очі й випали з рук луки зі стрілами. Так з’явилася сорочка воїна. Іноді її називають кольчугою.

    2-а учениця.

    Наші пращури вважали, що сорочка має чарівну силу – захищає від ворожої стріли і меча, від недоброго погляду, злої думки. Чи не тому вона й досі бажана у нашому вбранні. Що ж закарбували мудрі жінки – українки у своїх візерунках, якими щедро оздоблювали одяг. Погляньте на цю красу, на ці сорочки і вслухайтесь серцем у рядки вірша „ Два кольори” Дмитра Павличка.

    Учитель.

    Ці сорочки    ніби говорять до нас сукупністю візерунків – все це прагнення людини зласкавити добро, обійти лихо. Тут поруч – геометричний і рослинний орнамент, зображення тварин і   птахів, надписи і символи. Але найбільше старалися вишивальниці, зображуючи квіти. Кожна квітка була якимось символом.

    Учень.

    На українській землі побутують вислови, пов’язані з сорочкою.

-    Як неділя, то й сорочка біла.

-   Нема нічого милішого від сорочки, у якій мама народила.

-  У кого мати рідненька, у того й сорочка біленька.

-   Не можна залишати вузол на вишиванці, то сорочка

- довго носитиметься і чоловік сердечно любитиме

- Починати шити сорочку треба у чоловічий день, краще в

-  четвер, бо як почнеш у середу, вона негарна буде.

    Учитель.

    До цього часу говорили переважно про те, як жінка прикрашала свою оселю , але існують ремесла, що вважаються суто чоловічими. Серед науковців поширене твердження, що всі предмети, виготовлені вручну з деревини, глини, каміння та інших матеріалів, мають певні художні якості. Найпоширенішим ремеслом на Україні було деревообробництво. Вироби з дерева були практичними, зручними і гарними. Коли ми подивимося на прядку чи гарний столовий набір, то зрозуміємо, що чоловік , поважаючи працю жінки, хотів подарувати красу, зручність, частинку своєї душі.

    1-а учениця.

    Для своєї оселі чоловіки виготовляли з опаленої цегли різноманітні вироби. Це досить стародавнє ремесло. Адже глина – дуже пластичний матеріал під час формування і досить твердий після випалу. Природні барви глини дозволяють виготовляти речі різних кольорів: білого, кремового, помаранчевого, червоного, коричневого, темно – сірого.

    Учитель.  Вміли і вміють наші чоловіки – українці виплітати з лози, соломи, рогози, обгорток з початків кукурудзи. Брилі і кошики, жіночі торбинки і дитячі колиски, навіть меблі зробити під силу справжнім майстрам. Посуд із глини, вироби з лози та соломки є досить зручними, естетичними, модними і в наш час. Вони – свідчення того, що змайстрували і надихнули красою ці вироби люди з природним чи набутим естетичним смаком. Із часом змінюється побут українців, звичаї, прикраси. Та дуже добре, що давні традиції в оздобленні осель не забуваються і зараз.

    2 –а учениця. А ось килимарством на Україні займалися і чоловіки, і жінки. Килим  - символ багатства, статку, працелюбності, найбільш цінна річ у приданому дівчини. Скільки праці й терпіння, часу й таланту вкладалося в цю річ. Не один день і ніч потрібно було, щоб виткати таку красу – килим, який прикрасить житло, зробить його теплішим, затишнішим, принесе спогади літа в зимову хату. Такими виробами пишалися, їх передавали з покоління в покоління. Більш доступними і дешевими були доріжки; виготовлені зі старого одягу, порізаного на стрічки, вони були теплими і зручними.

    3 – я учениця.  З давніх  часів українці плекали квіти й висаджували їх завжди багато. А там, де жила дівчина, без квітів ніяк не обходилось – і на вінки їх треба, і хату квітчати, та й парубки могли б у недбальстві запідозрити. Тож і садили дівчата квіти біля покутнього  вікна від вулиці або в саду. Знали як однорічні, так і багаторічні рослини, кущі, найпоширенішими серед яких були: мальви, чорнобривці, васильки, барвінок, рута, м’ята, нагідки, мак, ласкавиця, любисток, кручені паничі, калина. Багато легенд і переказів побутує в народі про ці рослини та їх застосування. На жаль, дуже мало матеріалів збереглось про народну ботаніку, багато вже втрачено, але знання її допомагають краще зрозуміти поетичну душу народу. Про квіти  складали вірші та пісні, діти використовують назви квітів у своїх іграх. Квіти йдуть з нами через все життя.

    Учитель.  Свідченням працелюбності й достатку родини був хліб. Ось він на вишитому рушникові, дуже гарний зовні, високий, добре випечений, запашний. Він увібрав у себе працю багатьох людей: трактористів, комбайнерів, агрономів, водіїв, пекарів, продавців. У такому ось вигляді він є даром Божим і , як кажуть у народі, всьому головою. Святковий коровай прикрашали символічними голубами, калиною і вербою, волошками і пшеничним колосом – символами української землі. Особливо гарним був весільний коровай, оздоблений „ птахами” і „ квітами”.

    1 – а учениця.

    А випікали хліб раз на тиждень і турбота про нього повністю лежала на господині. Це було священне дійство. В день, коли розпалювали піч для випікання хліба господиня була зосередженою, трішки суворою, майже не жартувала, не сердилась. Адже смак і зовнішній вигляд буханців – це жіноча честь і авторитет. Селяни були впевнені, що тямущій господині під силу було з ячного борошна спекти білий хліб.

    Учитель.

    Ми з вами переступили поріг у ХХІ століття. Зроблено перші кроки у третьому тисячолітті, тож давайте не будемо йти по ньому людьми, котрі не пам’ятають ні своєї історії, ні звичаїв, ні культури. Адже я впевнена, що і в ХХІ столітті будуть цінуватися вправні майстри і майстрині, добрі  господарі, роботящі руки. Пам’ятайте, що цінуватимуть   людину, яка творить красу і передає цю красу нащадкам. Цінуйте гарне, творіть красу самі та примножуйте славу України!

Інтер’єр української хати

Сільська хата ХІХст.

Мета.  Поглибити знання учнів про інтер’єр та предмети вжитку

           українського житла та побуту;виховувати почуття любові,

           шанобливого ставлення до українського національного

           житла, українських звичаїв та традицій.

Обладнання.  Аудіозапис пісні “Хата моя, біла хата”, ілюстрації

           з видами українського житла,побуту;рушники, килими;

           український національний посуд.

П л а н

1.                “ Українська хата кутами багата”

2.                “ Піч – годувальниця”

3.                “ Вікна – очі хати”

4.                “ Покуть – святий вугол”

5.                “ Сволок – надійний хатній захисник”

6.                “ Переступи поріг з добром”

7.                “ Скриня – часточка батьківської хати”

Хід  заняття

    Учитель. Діти! На світі існує багато прислів’їв про значення дому, житла в житті людини. І серед них англійське прислів’я “ Мій дім – моя фортеця”. Отож,ви ,напевне,зрозуміли, що сьогодні я запрошу вас до українського національного житла, де завжди панують мир,  спокій і злагода.

    “  У к р а ї н с ь к а   х а т а   к у т а м и  б а г а т а ”

    Х А Т А – загальнопоширена на території України назва житлової споруди. Поряд із цим терміном у західних районах побутували назви хижа, халупа, на Лівобережжі – хатина. У південних степових районах частково заглиблене в землю житло називалося бурдей,  землянка, а підвищене - верхова хата, горішня хата, горішник.     Хата – це колиска нашого народу, де творилася його журлива й оптимістична доля, жеврів і вибухав його гнів, складалися пісні та легенди,де люди переймалися буденними клопотами, народжувалися і вмирали, щоб поступитися місцем прийдешнім поколінням.

    1 – й учень. Хата не тільки надавала людині притулок від негоди, а й  створювала умови для повсякденного існування, де відновлювалися сили, визрівало натхнення. Тут формувалися родинні стосунки, створювалася своєрідна психологічна атмосфера,свій мікроклімат, де людина відпочивала, працювала, харчувалася тощо. Хату кожна господиня дбайливо доглядала. У хаті завжди мало бути охайно, вибілено, розмальовано кольоровою глиною, оздоблено витинанками, прикрашено квітами, запашними травами. Хати в Україні були переважно білими, мазаними. Лише в деяких західних регіонах їх фарбували у жовтий чи блакитний кольори. Хата мала світлицю (залу, велику хату) та кухню (хатину, банкір, алькир, теплушку, боківку). Кожна хата мала сіни, а в сінях – відокремлені комори  ( комірчини, хижки, клітні, стебки). Продовження хати – ганок   ( крильце, калідор), подовжені виноси даху( піддашшя, піддашок, підсобійка). Українську хату прикрашали вишитими рушниками, килимами, веретами, ліжниками, ряднами.

    2-й учень.  Хата в народній культурі – це зосередження основних життєвих цінностей, щастя, достатку, єдності сім’ї та роду,причому не тільки живих, а й померлих предків. Ціла система побутових заборон була спрямована на те,щоб втримати щастя і не дати йому покинути житло.

     Найважливіша символічна функція хати – захисна. Намальовані або вирізані на дверях і над ними серпи й інші металеві предмети, освячене зілля – все це мало забезпечити будинку надійний захист від усякого лиха. В казках людина ховається в домі від переслідників, які не в змозі переступати поріг.

    3-й учень.   Хата, споруджена руками господаря або його батьків, втілює ідею сім’ї і роду, зв’язки пращурів і нащадків. Тісно пов'язаний з культом предків образ Домового. Домовика переносять з собою до нового будинку; він передчуває майбутнє домівки і плаче перед пожежею. Хата в народному світосприйманні протиставлена навколишньому світу як простір закритий – відкритому, безпечний – небезпечному, внутрішній – зовнішньому.

    Учитель.  А ось що нам говорить про хату народна мудрість:

“ Своя хата – своя правда”

“Без господаря двір плаче, а без господині – хата”

“ Ліпша своя хата, як чужа палата”

“ Своя стріха – своя втіха”

“ Свій куток кожному милий”

“Чим хата багата, тим і рада”

“ Ваша хата, ваша й правда”

    Учень.  Прощання з старою хатою

Ти стоїш, небагата й непишна,

виглядаючи з саду в луг.

Рясний  цвіт обтрусили вишні

на солом’яний твій капелюх.

Ти приймала і щастя, і лихо,

поважала мій труд і піт,

із - під сірої теплої стріхи

ти дивилася жадібно в світ,

Відчиняла ти лагідно двері

для нового добра й життя,

друзів кликала ти до вечері,

рідна хато моя стара.

Я в тобі розлучився з журбою

і навіки спекавсь біди.

Я прощаюся нині з тобою,

рідна хато моя, назавжди.

В нову хату ідуть твої діти

з сміхом, з піснею, як вогнем.

Як же радість тобі втаїти

під старечим своїм брилем!

Ти була мені наче мати,

ти служила мені як могла,

кожна кроквочка, кожна лата

не жаліла для нас тепла.

Тож сьогодні і в тебе свято,

в шибках вогники голубі.                 

  Переходячи в нову хату,

говорю я: - Спасибі тобі!

“ Піч – годувальниця”

    Слово “піч” походить від слова “печера”. Споруда з цегли або каменю, призначена для опалення приміщення, випікання хліба, варіння страв, напоїв тощо.

    1-й учень. Піч називають “берегинею родинного вогнища”. Вогонь  у наших пращурів був у пошані. Йому приносили жертви: зерна нового врожаю, краплі вина. Дім вважався житлом, коли в ньому спалахував у печі вогонь. Ще в дохристиянські часи на Русі був звичай укладати шлюб біля родинного вогнища. Один із батьків звертався до молодих з побажанням: “ Нехай вас вогонь поєднає”. У весільний комплекс входив також обряд прощання молодої з батьківським вогнищем, вона брала з дому жарини. У пізніші часи під час заручин старостам і нареченій належало стояти ближче до печі. Дівчина колупала комин, ніби захищалася.

    2 –й учень.  Оскільки піч у хаті виступала одним із головних елементів інтер’єру, її оздобленню приділялося багато уваги. Для підвищення художньої виразності її прикрашали паперовим декором та застосовували підводки і настінне малювання. Заможні люди облицьовували піч кахлями з різним розписом, орнаментом.

    Учитель. Про піч складено багато приказок, пісень, загадок, казок та   примовок.

ПРИКАЗКА:

У печі, в печі, в печі

Сидять смачні калачі.

Хочеш їсти калачі,

То не сиди на печі.

НАРОДНА МУДРІСТЬ ГОВОРИТЬ:

·                   “З печі сирого хліба не виймають”

·                   “ З своєї печі і дим солодкий”

·                   “ За ходячим ліс, за лежачим піч”

·                   “ Піч нам рідная мати”

·                   “ Піч тучить, а  дорога учить”

ЗАГАДКИ:

Ой ви діти, квіти наші!

Наварю вам горщик каші –

Поїсте ви до схочу.  ( Піч )

Корова без ніг, без тіла

Скирту соломи з’їла.( Піч )

Завжди їсть, а ніколи не сита. (Піч )

    Учень.

        П І Ч

Лиже полум’я жовте черево,

Важкувато сопе димар,

Галасує від болю дерево,

Піднімаючись димом до хмар.

Бубонять рогачі і кочерги

-  Щось пригадують з давнини,

І чекають покірно черги

Засмаглі горшки й чавуни.

З тітки полум’я сон злизало,

Тітка гладить рукою глек,

Теплий ватяник зав’язала

На застуджений свій поперек.

Біга тітка із кухні в сіни,

З-під повітки заносить дров.

З них струмує жовтаво-синя

Віковічна печаль дібров.

“ Вікна – очі хати”

Вікно – це отвір для світла й повітря в стіні приміщення, куди вставлена рама з шибками.

    Учениця. Мені бабуся говорила, що вікна – це очі хати. Чим більше вікон, тим більше світла і тепла у хаті.

    Раціональний народний смак надавав перевагу вікнам невеликим, бо за ними тепліше, менше протягів, економніше витрачалося паливо. Традиційна українська  хата мала три вікна:Одне - навпроти столу, у чільній (передній), друге – у причілковій стіні, вони так і називалися – покутне і застольне.Ще одне навпроти печі, менших розмірів. Іноді вікно було у задній стіні, що забезпечувало огляд саду і двору. Подекуди влаштовували і маленьке віконце над піччю з дощечкою зі смолистого дерева. Розмір, форма і розміщення вікон в українській хаті були добре продумані, вивірені досвідом. Коли серед дня крізь них падають на долівку сонячні промені, стеля і верхня частина стін перебувають у  смерку. Надвечір наливаються світлом стіни, освітлюють ікони. Така контрастність світла і темряви засвідчує, з яким хистом уміли народні будівничі використовувати особливості вікон. Ось що говорить про вікна народна мудрість: “ Якби все одно, то лазили б у вікно, а то дверей шукають”, “Вікна посивіли”, “Як почнуть робити вікна та одвірки, то остануться порожні тарілки”, “Вікна замерзли, що можна на них саньми їхати.

З А Г А Д К И

Поля скляні, межі дерев’яні.( Вікна )

Кругом межі дерев’яні,

А в тих межах ниви скляні,

Через ниви ті прозорі

Видно небо, видно зорі.( Віконні рами і шибки )

“Покуть – святий вугол”

    Покуть -  в українській селянській хаті – куток, розміщений по діагоналі від печі, та місце біля нього. Про покуть казали: “червоний кут, святий вугол”

    Учень. Покуть – це найголовніше місце в хаті. Біля нього стояв стіл, накритий скатертиною, з хлібом-сіллю, що символізувало нашу прадавню гостинність.                                                                                                   У посвяченому кутку повсякчас висіла ікона Ісуса Христа чи  Матері Божої. Для неї спеціально виготовляли більших розмірів вишитий рушник. Під іконою звисав каганець ( лампадка ),який запалювали під час свят та молитв – “ щоб ангели прилітали до оселі”. На покуті мав стояти дідух – пучечок колосся, як символ достатку. З його зерен, освячених у церкві, робили перший засів.  На  покуті ставили квітку маку, посвячену на Маковія 14 серпня, страсну свічку, посвячену на Великдень, та пляшечку води, посвячену на Водохреща. Коли народжувалася дитина, першу купелю робили на покуті, хрещених батьків та бабу-повитуху садовили у “ святому вуглі”. На весілля молодят та хрещених батьків садовили на покуті. А коли помирала людина, її клали на покуть головою до божниці і запалювали свічку. З покутам пов'язаний ще один народний звичай. Тут найчастіше переховували від чужинців найцінніші речі. Тому й казали: “ закопав під покутам”. Народні звичаї, пов’язані з покутем, мали не лише магічну, а й символічну ознаку. Це було пристольне місце в оселі,яке оберігало родовід від грізних сил. Вважалося, що біля покуті спокійно живе домовик – оберігач та охоронець роду. Покуть був для селян вогнищем духовного самоочищення, святилищем, хранителем родовідних звичаїв та обрядів. Щовечора перед спочинком та вдосвіта запалювали біля божниці лампадку, підстеляли на долівку ряднину і, ставши на коліна, разом із дітьми молилися.

“ Сволок – надійний хатній захисник”

Сволок – це балка, яка підтримує стелю в будівлях.        

    1-й    учень. Сволок в українському житлі символізував міцність оселі. На ньому вирізали дату спорудження хати, прізвище  та ім’я господаря. Це був товстий стовбур дуба чи липи, який обтесували, надаючи йому квадратної форми. З ним пов’язано багато повір’їв. При закладанні сволока не можна було грюкати, “щоб не чаділо в новій хаті”. Щоб у родині були достаток і злагода, під голову сволока закладали різні предмети, освячені в церкві: ладан від ударів блискавки, шматочок солі, хліба, гроші – щоб був достаток, вовну – для сухості й тепла. НАРОДНА МУДРІСТЬ говорить: “ Сволок надійний хатній захисник”     

     “ Переступи поріг з добром”  Поріг – це дерев’яний брус, закріплений на підлозі під дверима, нижня частина одвірка. 

      2-й учень.  За народним віруванням, то місце перебування душ предків, що пов’язано з первісним звичаєм ховати мерців у хаті і часто – під порогом. Тому відомо чимало звичаїв та обрядів, коли, йдучи до вінчання, молоді мусили переступати поріг правою ногою, застеляти поріг доріжками. Коли наречена переходить до хати судженого, її переносять через поріг, бо духи предків нової родини ще її не знають, а тому можуть поставитися до неї не зовсім приязно. Біля порогу відбувалася церемонія єднання двох родових вогнів ( в обряді “  запрошення на весілля”): мати молодої і сестра нареченого ставили на поріг праві ноги, з’єднували вогні свічок, цілувалися, тільки після цього поїзд молодого заходив до хати й сідав з усією весільною дружиною на покуті. Коли виносили труну з хати, то тричі стукали нею об поріг, що означало своєрідне прощання померлого з домом, предками. А щоб душа померлого не поверталася, робили зарубку сокирою на порозі збоку від середини хати.

    Перед хрещенням дитину клали на застелений поріг, а мати тричі переступала через неї. Потім дитину брала на руки кума і, перехрестивши, ступала до сіней, під порогом яких лежав ніж. Після входу куми хтось піднімав і подавав ніж матері через вікно. Так робили, щоб не сталося чогось лихого з дитиною. Недарма про поріг складено  багато приказок, прикмет, з ним пов’язані звичаї та обряди.

НАРОДНА МУДРІСТЬ:

“ Через поріг не вітаються”

“ Через поріг руки не подають”

“ Як будують нову хату, то під поріг на щастя кладуть підкову”

“ Я не люблю чужих порогів оббивати”

ЗАСТЕРЕЖЕННЯ

“ Не ступай увечері за поріг з хати однією взутою ногою, бо не оженишся ( не вийдеш заміж )”

“ На порозі нічого не рубай, бо зашкодиш худобі”

“ Не давай нічого через поріг, бо сам будеш просити”

“ Треба переступати поріг завжди з добром”

    “ Скриня – часточка батьківської хати”   

    С к р и н я – це великий дерев’яний ящик з кришкою і замком для зберігання одягу, коштовних предметів тощо.   

    3-й учень. У ХVII-XVIII століттях скриня майже у всіх регіонах України виконувала функцію стола. Пізніше її стали використовувати жінки для зберігання одягу та інших речей. Про скриню клопотала кожна жінка ще в пору  дівування. Туди складали вишиті рушники, сорочки, вінок, прикраси, взуття,різне зілля тощо.  Здавна люди дотримувалися народної моралі: ніхто не мав права зазирати до скрині – ні мати, ні батько, ні сестри, вона залишалася власністю дівчини, а згодом жінки на все її життя. У спадок скриня могла перейти тільки після смерті володарки скрині. Кожна дівчина мріяла про скриню, заповнену гарними речами, одягом. Це засвідчувало працьовитість, сумлінність майбутньої господині. Скриню ставили біля столу у світлиці. Скрині виготовлялись з липи, дуба, кедра та інших порід дерева. Їх оздоблювали різьбою, розмальовували фарбами тощо.   

    УЧИТЕЛЬ. Скриня була символом майбутньої нової сім’ї. Молода дружина вивозила її з рідної хати як спогад про своє минуле, як частину родинного вогнища батьківської хати. Вона ставала фундаментом нової родини.

    НАРОДНА МУДРІСТЬ говорить:

“ Сховав у стару скриню”

“Як повна скриня, то й миш господиня”   

Звучить пісня.

Хата моя, біла хата,

Рідна моя сторона.

Пахне любисток і м’ята,

Мальви цвітуть край вікна.

Хата моя, біла хата,

Казка тепла й доброти.

Стежка від тебе хрещата

В’ється в далекі світи.

ПІДСУМОК

    Отже, сьогодні ми з вами переконалися, що українська хата має неповторний інтер’єр. Це ми змогли побачити за допомогою ілюстративних матеріалів. А ще ми з вами познайомилися з історією та побутом української хати, ознайомилися з українськими звичаями та традиціями, пов’язаними з хатою; вивчили приказки та повір'я про житло.                

Учасники проекту

Керівник : Скічко Л.М.

Учні: Бершацька К., Черкес В., Блищик Л., Сербенюк С., Романенко В., Пилипчук О., Калюжна О., Хлівний І.

Література рідного краю

    Мета.  Ознайомити учнів із творчістю місцевих поетів, викликати у дітей        інтерес до  їхньої творчості, заглибитись у зміст віршів;  розвивати вміння учнів орієнтуватися в прочитаному; виховувати естетичний смак, духовність, людяність, повагу до високих людських почуттів; прищеплювати інтерес до наслідків власної праці.

    Обладнання. Портрети письменників, збірки творів Г. Козакова,  О. Солодара.

Епіграф:                             

Закони літер – не разки намиста:

Одну хитнеш – і поміняєш суть.

Б. Олійник

1.                Вступне слово вчителя

    Черкащина багата талантами. ЇЇ літературні традиції сягають у сиву давнину. Очевидно, чарівна природа нашого краю і події, які тут відбувалися, надихали письменників на створення своїх шедеврів.       - Хто ж із письменників належить до наших земляків?            (Т.Г.Шевченко,  І. Нечуй-Левицький, В.Симоненко)

     Мандрував і жив тимчасово на Черкащині видатний український письменник, філософ і просвітитель Григорій Савич Сковорода.             

    - Земляками ми називаємо людей Черкащини. А кого ми ще можемо назвати своїми земляками? (Людей Черкащини, односельчан) Сьогодні ми і поговоримо про односельчан. Має Стецівка своїх самобутніх і неперевершених поетів, у чиїх творах відображені мрії, сподівання людей рідного краю.                                                             

     На сьогоднішньому уроці ми познайомимося із творчістю людей, які колись навчалися у нашій школі, а сьогодні їхні твори читає вся Україна. Перед вами збірка поезій Григорія Козакова “Я у вересні народився”. Ім’я автора цієї книги добре знане в Україні. Упродовж багатьох років його голос звучав по радіо, а потім з екранів телевізорів  як ведучого новин.

    Григорій Тимофійович Козаков народився 5 вересня 1949р. в с Стецівка Чигиринського району Черкаської області. Про що потім напише у поезії 

“Я у вересні народився”.

 Батько-вересень сів за стіл –

 Дістає паляницю з торбини.

 Подає окраєць мені:

- На здоров’я, мій любий сину.

 Де б не був, розділи навпіл

Свою радість, як я хлібину.

Й ще скажу, старому повір,

Найпідліше – не будь  Людиною.

Я дарую тобі цілий світ,

Світле щастя долать вершини.

Головний же мій заповіт –

Бережи і плекай Україну.

Пам’ятай про це кожну мить,

Пам’ятай про це щохвилини.

Так за неї серце болить

І в ясну, і в лиху годину.

 Без добра хай день не мина!..

А тепер-- подавай коня.

Вороний копитами блись –

 І помчав життям без упину.

 …Я у вересні народивсь

Золотої осінньої днини.

В осінь приходжу, як в рідну хатину.

 Все ти знаєш про мене, мій сину.

1. Григорій Тимофійович з 1954 до 1965р. навчався в Стецівській середні школі, був активним учасником художньої самодіяльності, захоплювався літературою, журналістикою, писав замітки, репортажі до районної та обласних газет. Був палко закоханий у рідний край його красу та людей.

        

   Не зови, не клич і не милуй

   Одшуміли бузкові весни.

   Цвітом ніжним вітри розграфили

   Всі стежки наші перехресні.

   Взять не можу тебе за руку,

   Кажеш, права на те не маю,

   Хоч сама не віриш в розлуку.

                 Я воскресну!..  перестраждаю.

                Тільки б знати, що ми зумієм

                 Розгадать свою формулу щастя.

                 І ніякі вже буревії

                 Не примусять нас розпрощаться.

                                   Не зови, не клич і не милуй –

                                   Я ще й досі в бузкових веснах.

                                   Цвітом ніжним мені заяскрили

                                   Всі стежки наші перехресні.

2.  Близькою поету була тема Великої Вітчизняної війни. Його батько – Козаков Тимофій Омельянович – учасник бойових дій, воював у складі 206 –го стрілкового полку. Як відгомін тих років і повоєнного дитинства, народився вірш “Біль пам’яті”.

            Щемить на серці біль, як рана,

            Коли до вічного вогню

            Приходять сиві ветерани,

            Неначе знову на війну.

            А тим хто не вернувсь з окопів,

            Які сьогодні сняться сни?-

            Невже про те, що пів - Європи

            Скупляє їхні ордени?

            Я бачив, як свої ж заброди

            Цинічно ними гендлювали

            Вони не просто нагороди,

            А подвиг наш розпродавали.

            Є пам’яті святі закони –

            Не перейди, не оступися.

            А як порушив ті кордони,

            Людиною не називайся.

            … Щемить на серці біль, як рана.

            І не стиха. Й не перестане.

3.  Григорій Козаков володів неабияким поетичним даром. Проте,  навіть не всі його близькі друзі знали про це. Та… здається, він і сам не визнавав себе поетом. Вірш “Я не поет”.

               Я — не поет. І вірші не пишу.

               Слова , як роси, падають у душу.

               Хоч я про це нікого не прошу,

               Та записать їх все-таки я мушу.

                                     Щоб не забуть ні вранці, ні вночі

                                     Про день осяжний, що було учора,

                                     Що десь на світ іще кують мечі.

                                     А над Чорнобилем померкли зорі.

                   Про все святе і посагу віків:

                   Цілушку хліба, перше слово сина,

                   Кохані очі, славу козаків,

                   Яка жива. Й ніколи не загине!..

                                       Про колір сонця, шум осінніх шат,

                                       Нашестя рим у гамі кольоровій.

                                       Я їх люблю, як ревний адресат,

                                       Шукаю значення у кожнім слові.

                    В оздобі найдорожчий діамант

                    Так не сіяє, як воно – те слово.

                    Я вірші не пишу – то серце б’ється в лад,

                    І горнеться до батьківської мови.

4.Найдорожчою людиною для кожного з нас є мама.

    Як одкровення з щемом у серці, ще один вияв синівської любові і шанобливого ставлення до людини, якій зобов’язаний усім. Мабуть, як вінець з’явилися на світ вірші присвячені Катерині Пилипівні Козаковій.

“Колисала мене мати на стерні”, “Є доріг у світі чимало”.

                       Колисала мене мати на стерні.

                       Під головку – колоски запашні.

                       Колосок до колоска – сто зернин,

                       Хай щасливим виростає син.

                       Щоб не знав він ані горя, ні біди,

                       Не блукав у житті, щоб не блудив.

                       З лоба маминого роси - у сніп,

                       Перевесла думок біля ніг.

                       Перевесла ті, великі й малі,

                       Приснували до неньки- землі.

                       …Лопотіли босі ніжки по стерні,

                        То збирав я колоски, як пісні.

                        Колос в колос – колискове суголосся!

                        Щось вдалось в житті… Щось не збулося.

5. Багато років тому доля звела Григорія Козакова з аматорським народним ансамблем “Козачка”. Всі минулі роки не переривались творчі, дружні зв’язки колективу із цією самобутньою, творчою людиною. Вірш “Мій Чигирин” Григорій Тимофійович присвятив керівнику, заслуженому працівнику культури Марії Хомівні Орленко та ансамблю “Козачка”. 

Цей вірш поклав на музику його земляк, наш незмінний музичний керівник –

Микола Іванович Висота.

Вірш  “Мій Чигирин”.

               Мій Чигирин! До тебе серцем лину,

               Куди б мене не повели путі.

               Я – колосок твій, я – твоя краплина.

               Ти, наче зірка, світиш у житті.

                                     Козацький край, як мамина світлиця,

                                     В зачаруванні тясминських осонь.

                                     Хто родом із гетьманської столиці,

                                     Несе в душі тепло її долонь.

                З твоїх джерел черпаю я натхнення.

                Тебе не зраджу поки буду жить!

                Повір мені це щире одкровення

                 Для мене може найсвятіша мить.

                                        Куди б не йшов, з тобою щохвилини

                                        В високості стремлінь і росяних стежин…

                                        Моя розрадо – батьку Чигирине,

                                        Лечу до тебе, мов додому син.

                 З віків-років мій край орлиний –

                 В суцвітті слави України,

                 Благословенний і єдиний,

                 Мій Чигирине, Чигирине.

1. Потім був Чорнобиль… Григорій Козаков разом із своїми колегами журналістами з інформаційної програми “Актуальна камера” одним з перших розповідав нам правду про страшну катастрофу, ведучи репортаж із зони “обпаленої радіацією”. Як відлуння тих часів, звучать слова, пронизані стражданням.

Вірш “Заклинання”.

Чорнобильська АЕС

- Чорнобильська біда озивалася болем у серці поета-журналіста. Вона лишила по собі тяжкі наслідки. Заслужений журналіст України, лауреат премії  Я.Галана Спілки журналістів України відійшов у небуття. Та залишилися його вірші, любов величезної аудиторії радіослухачів і телеглядачів, численних колег та його вихованців.

    Перед вами  портрет Олександра Солодара, поряд  книги. Автор цих збірок випускник і працівник нашої школи – Олександр Іванович Солодар.

    Народився Олександр Іванович Солодар 2 січня 1970 р. в с. Галаганівка де пройшли його дитячі роки, навчався у Галаганівській школі до 9 класу, а потім продовжив навчання у Стецівській середній школі. Після закінчення школи продовжив навчання у Івано-Франківському педінституті. Повернувся до нашої школи у 1993р. уже вчителем історії, ще працював у Красносільській школі. Саме у цей час 1995рік, виходить збірка поетичних творів “Світанки над Тясмином”. Вона об’єднала твори поетів Чигиринщини, що були членами літературної студії при редакції газети “Чигиринські вісті”. У ній надруковані вірші Олександра Солодара.     Потім працював у Черкасах, став членом спілки письменників ім..Василя Симоненка. Працює над іншими збірками та видає  у наступні  роки.  Займається дослідницькою роботою.  

      Відколи існує розумна людина, існує і кохання – чисте, благородне почуття. До цієї “вічної теми” в літературі завжди зверталися митці всіх епох. Важко перелічити всі ті мистецькі шедеври, що їх створило людство, оспівуючи любов. Чи є у світі поет, який не оспівав кохання – одне з найпрекрасніших і наймогутніших людських почуттів?  Звертається до цієї теми і Олександр Іванович  у віршах, які вміщені у збірці “Апостол”.

Збірки віршів О.І. Солодара

Учні читають вірші Олександра Солодара із збірки “Апостол”.     

  Місто не байдуже,

Місто у вогнях.

Якби міг подужать,

Я б його обняв.

Вулиці котрими

Грона ліхтарів.

Золоті вітрини

Де тебе зустрів.

У нічному небі

Місяця анфас.

На стежках до тебе

Листя білий вальс.

…Темні вікна й двері.

Місто кам’яне.

А у тихім сквері

Ти не ждеш мене.

                                                          ****

                            Як горіли світи паперові,

                            Ми боялись до них підійти.

                            Попелище на місці любові

                            Необачно залишила ти.

                            Знак сльози на щоці недоречний.

                            Де ще вчора – цілунку печать.

                            І печаль. І здригаються плечі.

                            Але ми не навчились прощать.

                            Чорна галич думок знавісніло

                             Б’є в нахилене небо крильми.

                             Та не знати, чи ще завесніє

                             В сивім попелі втрачене “ми”.

                                                  ****

                             Класично крадене кохання,

                             Де третій – зайвий далебі…

                             По той бік пам’яті, за гранню

                             Ще сохне літо по тобі.

                            Ще тиша ніжна і вразлива,

                            Ще вечір, як і світ, на двох,

                            Ще нам замріяно- щасливим

                             Гріхи, мабуть, прощає бог.

                             Іще любистком пахнуть коси,

                             Іще любити до снаги…

                             Та вже бредемо через осінь

                             У недоторкані сніги.

                             Класично краденої ночі

                             Розбиті вітром вітражі.

                             І ми збагнули неохоче

                             Банальну істину – “чужі”.

    Перед вами портрет жінки, яку ви всі знаєте – Євдокія Руденко. Ви можете побачити її із сапкою на грядці, чи серед квітів, а можливо із дійницею в руках. Саме цю жінку  Бог нагородив особливим талантом. Вона пише чудові вірші на різні теми, які друкуються у районній, обласних і республіканських газетах. Її вірші читають наші учні на конкурсах і святах. Деякі з них прочитають учні .

“Ген там за селом”, “Хліб”, “Джерело любові”.

           Тепер молодим не завадило б знати,

          Як люди уміли свій хліб шанувати.

         Як щедрую землю весною орали,

          Як ниву добірним зерном засівали,

          Щоб сходило густо, щоб рясно родило.

          Дощів не чекали, а потом кропили.

          Як жали серпами погожої днини

          То в пояс клонилися кожній стеблині.

          У піч, як садили – то тричі хрестили.

         Як з печі виймали – водою вмивали

          І клали гарячий на стіл до віконця

          І сяяв той хліб на столі наче сонце.

          Були в тому хлібі:

          І батькова сила,

          І мамина ласка,

          І дідова мудрість,

          Й бабусина казка.

          Той хліб, як святиню господарі брали,

          Мов рідне дитя до грудей пригортали,

          І перш ніж покраять, його цілували,

         Бо кожній зернині ціну вони знали.

   Дуже приємно, що у нашій школі  є учениця, яка пише власні вірші. І можливо  у майбутньому стане відомою поетесою.

А зараз послухайте  вірші Світлани Голікової.

                  Заради чого ми живем на світі

                  До чого прагнемо ми стільки літ,

                  Щоб усміхались при привіті

                  Чи  по собі залишить слід.

                 А чи напишуть про нас у великих книгах

                 Чи очолим ми список героїв

   Світлана Голікова                                    Ми рвемося крізь холод і кригу

                                                              Ми йдемо у наступ без зброї.

                      Бо кожен хоче досягти вершини,

                      Щоб не померти у сірості днів

                      Щоб покорялися старшини,

                      Щоб голос серця завжди вів.

                                                        Якби от лиш не поспішати

                                                        Переступити тривогу

                                                       Тільки б не розгубитись,

                                                       Тільки б знайти дорогу!

Про своєрідність написання віршів хочу підкреслити епіграфом .

Який вірш із прочитаних вам найбільше сподобався? Поясніть свою думку.

Заключне слово вчителя.

Література покликана виховувати кращі загальнолюдські якості.  Художня література – це могутній виховний арсенал людини, а тому читайте і ще раз читайте!  Хай книги відкриють вам вікову мудрість ваших предків, розкриють найпотаємніші красоти нашого народу, країни.

Учасники проекту

Керівник : Алексеєнко Н.В.

Учні:  Голікова С., Благовісний О., Дубина Ю., Іщенко А.

Видатні люди села

   Багата Стецівка  своїм історичним минулим, любує зір кожного з відвідувачів своєю мальовничою природою, та найбільшою її гордістю є люди.

   Проходять роки… Прощаються зі школою її учні, ідуть у доросле життя. Їх чекають нові незвідані дороги.

  Дороги ці – не вишитий рушник,

Не тиха заводь без вітрів і грому

Стрічається, крокуючи по них,

Полин невдач, безвихідь, несвідомість.

   Але, де б не побувала людина, щоб не зустріла на своєму шляху, чого б не добилася в житті, вона завжди відчуває непереможне прагнення повернутися до батьківського порога, торкнутися спраглими вустами чистої джерельної води, серцем і душею пригорнутися до рідної землі.

   Не можна не любити села, в якому народились і зросли, яке назавжди залишить по собі найкращі спогади !

   Скільки прекрасних справ на рахунку стецівчан ! Вони працюють хліборобами і журналістами, інженерами і лікарями, захищають мир і спокій українців, виховують молоде покоління…

   Багато теплих щирих слів можна сказати про кожного з них, про їх професійні здібності, про багатство душі. Проте розповіді ці займуть цілу книгу або навіть кілька. А тому мова піде про найвідоміших, найбільш відомих не тільки в селі та районі, а й далеко за їх межами.

Прокоф’єв

Олександр Пилипович

    Прокоф’єв Олександр Пилипович – засновник Стецівського Народного музею.

       Є в сільській раді нашого села “Книга пошани”, на першій сторінці якої ( 29.10.1968р.) занесено ім’я Прокоф’єва  Олександра Пилиповича, бо з покоління в покоління серед односельців передається шана до цієї людини.

      Народився Прокоф’єв О.П. в 1902 році. Дитинство, юність пройшли в рідній Стецівці. В роки громадянської війни пішов добровольцем на фронт, вступивши до лав Червоної Армії. А в 1921 році Миколаївським особливим відділом направлений на навчання у військово – морську школу Балтійського флоту в місті Петрограді.   В 1924 році демобілізований з лав Червоної Армії . Переїхавши до міста Кременчука, він вступає на курси дорожніх десятників при Кременчуцькому шляховому відділі і закінчує їх у 1930 році. Пізніше працює в районному шляховому відділі техніком по будівництву доріг та мостів міста Новогеоргіївська. Неодноразово отримував подяки та премії за добросовісне виконання своїх обов’язків.

       З 1939 року працював начальником Чигиринського райшлях відділу , а в 1940 році був відізваний в розпорядження обласного шляхового відділу. Війна 1941 – 1945 рр. перервала  мирні плани мільйонів радянських людей. Олександр Пилипович був евакуйований в Сумську область як майстер – шляховик для будівництва мостів, переправ, доріг військового призначення. У 1942 році інженер – шляховик Прокоф’єв уже під Сталінградом був направлений в селище Баскунчак для виконання особливого завдання – будівництва військової споруди.   З кінця 1943 року живе і працює в Москві. У 1946 році демобілізо-ваний з лав Червоної Армії в званні сержанта і залишається працювати в Москві інженером – шляховиком , спеціалістом – мостовиком. Нагороджений медалями “За оборону Сталінграда”, “За победу над Германией в Великой Отечественной войне 1941 – 1955 гг”, “За доблестный труд в Великой Отечественной войне 1941- 1945гг.”, “20 лет победы в Великой Отечественной войне 1941 –     1945 гг”, “50 лет Вооруженных Сил СССР”, багатьма почесними грамотами.

       Живучи в Москві, Прокоф’єв О.П. пішов на заслужений відпочинок.   З цього часу щоліта з сім’єю приїжджає в рідне село Стецівку. Відвідавши в 1967 році шкільний музей історії, загорівся бажанням створити музей історії села і краю. З цього часу весь свій вільний час віддає влітку організації музею, а взимку в Москві збирає, систематизує матеріал по історії рідного краю – Чигиринщині.  Тижнями і місяцями просиджував у архівах, наукових бібліотеках, музеях. Його любили і поважали земляки, бо мав Олександр Пилипович глибокі знання, вмілі руки, добре серце. В останні роки життя музей став для нього головною справою, а тому він докладає багато зусиль до оформлення його експозицій , збору експонатів та створення бібліотеки в музеї.

    В 1972 році Стецівський музей стає Народним. Про музей, його безцінні експонати, унікальну колекцію книг незабаром заговорили в області. З усієї Черкащини приїжджали сюди відвідувачі, дивувалися та захоплювалися його експонатами. Музей став гордістю села. 

   В 1975 році в кінці травня Прокоф’єв  помер у рідному селі. “Засновнику Стецівського Народного музею” - так написали земляки на пам’ятникові Олександру Пилиповичу, вклавши у цей напис глибоку шану до людини, котра добрими справами залишила про себе світлу пам'ять на довгі роки. Одна з вулиць села названа його іменем,  щоб нові й нові покоління  завжди пам’ятали про людину – патріота, справжнього сина рідної землі.

Козаков Григорій Тимофійович

Заслужений журналіст України, лауреат премії ім.. Ярослава Галана, доцент кафедри директорів і ведучих Інституту кіно і телебачення.

   Народився Г.Т. Козаков 5 вересня 1947 року в селі Стецівка , де й пройшли його дитячі та юнацькі роки. З 1954 по 1965 роки навчався в місцевій школі. Захоплювався літературою, дописував замітки до районної та обласних газет. Мати прищепила синові любов до пісні, повагу до добрих людей. Він брав активну участь у шкільній художній самодіяльності, був старостою, комсоргом класу. Ровесники та дорослі поважали Григорія Козакова за щирість, доброзичливість, ерудованість, простоту.

   Одразу після закінчення 11 класу Стецівської ЗОШ вступає до Черкаського педагогічного інституту на філологічний факультет, але не полишає творчих стежок: бере участь у самодіяльності, не розлучається з піснею і поезією. Тут відбулася постановка його своєрідного, колоритного голосу, що сприяло в подальшому роботі диктором на Національному каналі УТ – 1. Крім цього молодече завзяття, романтика кличе відкривати щось нове, з’являється бажання докласти свою працю до корисного, потрібного людям. Будучи членом студентського буд загону Г.Т.Козаков бере участь в освоєнні цілинних земель, за що в 1969 році нагороджений медаллю “За освоение целинных земель”. Здобувши вищу освіту, вчителював на Миколаївщині і Київщині (заступник директора з виховної роботи, вчитель російської мови і літератури); потім служив в армії (рядовим і офіцером).

   Із 1974 по 1976 рр. працював журналістом в редакції Васильківської міськрайонної газети (Київська область).

  1976 – 1978 рр. – слухач відділення телебачення і радіомовлення Вищої партійної школи при ЦК Компартії України.

   1978 – 1984 рр. – захоплююча робота  в інформаційній програмі “Останні вісті” Українського радіо (редактор, завідуючий відділом).

    Із грудня 1984 року Григорій Тимофійович працює на Українському телебаченні (нині національна телекомпанія України); був спецкором, коментатором, заступником головного редактора, телеведучим.

   Брав участь у висвітленні подій по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС в травні – червні 1986 року. Завдяки кадрам передач “Актуальної камери” і програми “Час”, радіо розповідям та повідомленням, люди могли дізнатися, що відбувалося в районі АЕС, пізнати знайомі обличчя, почути знайомі і рідні голоси, за що були вдячні.

   У 1987 році за телефільм – хроніку “Чорнобиль очима журналістів”    ( разом зі співавтором Олександром Побігаєм) став Лауреатом премії імені Ярослава Галана Спілки журналістів України.

   Маючи великий професійний досвід журналіста, Григорій Козаков вів репортажі майже з 20 країн світу ( в т.ч. США, Бразилії, Аргентини, Чилі, Об’єднаних Арабських Еміратів, Італії, Туреччини, ФРН, Данії, Бельгії і т.д.)

    За станом здоров’я з 2002 року в ефірі працює менше (після операції на серці), а більше – як педагог – наставник. Викладає в інституті кіно і телебачення Київського національного університету культури і мистецтв (доцент, художній керівник групи майбутніх дикторів і телеведучих 5 – го курсу). Заслужений журналіст України

 ( 1997р.) , Нагороджений Золотою медаллю Київської Спілки журналістів (2004р.), Грамотою Верховної Ради України (2005р.).

   Має Григорій Тимофійович щасливу родину: дружина, Козакова Наталія Володимирівна, - заступник директора з іноземних мов Київської гімназії № 56; син Олесь – студент Української академії зовнішньої торгівлі ( майбутній юрист).

  Г.Т.Козаков – автор численних поетичних творів. Ряд його віршів покладено на музику і вони стали піснями , як приміром «Мій Чигирин» ( автор музики – житель села Стецівка, музичний керівник школи Висота М.І.), “Баркарола”  (композитор О.Злотник), “Я лечу до весни” (музика І.Дяченка) та інші.

   Приємно, що знають нашого земляка як людину творчу, ініціативну, доброзичливу й щиру колеги по роботі, друзі і знайомі.

   Побувавши на Чигиринщині, він обов’язково відвідує рідну Стецівку, спілкується з односельчанами, провідує своїх вчителів, бо рідний край для Григорія Тимофійовича – це джерело натхнення.

   “Немає слів, аби передати Вам свою вдячність за вісточку з рідного краю. Бо куди б доля не кидала нас, ми завжди родом із дитинства.

  Ніколи не забуду ту трепетну зустріч у червні 2000 року. Вона й досі струменить у всім моїм єстві щемно – радісною мелодією. З одного боку, це було наче вчора, а з другого – ніби ціла епоха минула.

   Мрію про нові зустрічі. Вірю, що вони будуть. При першій же нагоді, як тільки зможу, прилечу, примчусь “ ( Із листа Г.Т.Козакова землякам).

 

Колисала мене мама на стерні

Це було насправді. Старші сестри розповідали мені , як у жнива возили свого маленького братика до мами на поле. Там вона мене й годувала.

 

 Колисала мене мама на стерні.

Під голівку – колоски запашні.

Колосок до колоска – сто зернин,

Хай щасливим виростає син.

Щоб не знав він ані горя, ні біди,

Не блукав щоб у житті, не блудив.

З лоба маминого роси – у сніп

Перевесла думок біля ніг.

Перевесла ті, - великі й малі,

Приснували до неньки – землі.

… Лопотіли босі ніжки по стерні,

То збирав колоски, як пісні.

Колос в колос – колискова суголосся !

Щось вдалось в житті… Щось не збулося.

    Григорій Козаков

Полтавець Василь Іванович

 Генеральний директор Національного історико – культурного заповідника “Чигирин”.

      Народився В.І.Полтавець  27 липня 1952 року в селі Стецівка в сім’ї колгоспників. Ще під час навчання в школі він захоплювався історією рідного краю і присвятив її дослідженню все своє життя.

      Після закінчення Стецівської середньої школи Василь Іванович продовжив навчання в Білоцерківському сільськогосподарському інституті. Згодом навчається на історичному факультеті Чернігівського педагогічного інституту та починає працювати в краєзнавчому музеї, що діяв при школі в рідному селі.

   Молодий спеціаліст, вивчаючи історію Чигиринщини , спільно з відомими науковцями , краєзнавцями, громадськими діячами, наполегливо піднімав питання про створення в краї історико – культурного заповідника. У 1989 році , згідно з Постановою Ради Міністрів УРСР, заповідник був створений.

   З 1995 р. – це Національний історико – культурний заповідник “Чигирин”. З перших же днів його створення і понині Василь Іванович його незмінний генеральний директор. 16 років… Для історії – це мить, але якщо переглянути все, що створено в заповіднику, то можна зробити висновок, що життя людини вимірюється не часом, а професіоналізмом і результатами праці. Завдяки наполегливості і старанності керівника та всього колективу, який він очолює, заповідник досяг значних успіхів у справі збереження і відродження історико – культурної спадщини рідного краю. Указом Президента України від 23 вересня 1995 року Полтавцю В.І. присвоєно звання “Заслужений працівник культури України” , а в 1997 році він став лауреатом Державної премії  України.

   В 2002 році Василя Івановича  нагороджено орденом “За заслуги ІІІ ступеня”.

   Як людина енергійна і творча, ініціативна і натхненна, він у постійному пошуку нових проектів, нових форм роботи, а тому й нові звершення “не за горами”.

Олійник Наталія Василівна

“ Служіння людям, піклування про їхнє здоров’я – це її життя”, -

сказав В.Руденко,  заступник головного лікаря з медичного обслуговування населення району.

   … Як добре, що на кожному кроці люди в білих халатах оберігають наше здоров’я, життя. Вони завжди готові допомогти усім, хто потребує їх допомоги, їх невтомні руки роблять складні операції, примушують битися серце. Любов до людей, ласка, доброта – ось головне в цій благородній і такій потрібній професії.

   Наталія Василівна Олійник – народилася 19 грудня 1937 року в селі Стецівка Чигиринського району в сім’ї колгоспників. У 1954 році, закінчивши 10 класів Стецівської СШ, поступила на навчання в Кіровоградське медичне училище. Після закінчення медучилища її направили на посаду завідуючої фельдшерсько - акушерським пунктом в с. Тарасо – Григорівку. На початку шестидесятих працювала в головному госпіталі Радянських військ в Німеччині. З тих років запам’ятався епізод, коли разом з колегами забезпечувала індивідуальний пості біля хворого маршала Конєва. Потім в її трудовій біографії була знову Чигиринщина – з 1972 року працювала в Стецівці. Повністю віддавалась роботі, ніколи не відступала перед труднощами, вона завжди в будь – який час доби ішла до кожного, хто шукав рятунку від хвороби.

   Безвідмовність, чуйність – риси характеру Наталії Василівни, притаманні їй , здається, від народження. Про її ставлення до роботи з шаною розповідають вдячні пацієнти та їх рідні, свідчать документи та нагороди.

   Н.В.Олійник нагороджено орденом “Знак Пошани”, ювілейною медаллю “За доблесну працю”. Немає ліку грамотам, подякам, іншим відзнакам. Серед них – Почесна грамота ЦК ВЛКСМ, грамоти Чигиринської ЦРЛ, обласного управління охорони здоров’я, Товариства Червоного Хреста.

   В 1977 році ім’я Наталії Василівни Олійник  було занесено в Книгу пошани Стецівської сільської ради.

   Вона турботлива дружина, чуйна мати. Виховала разом з чоловіком двох доньок, які теж стали медиками.

  За чесніть, порядність, високий професіоналізм , відповідальність, за талант доброти любили в селі Наталію Василівну.

Висота Микола Іванович

    “Чарував присутніх піснями Стецівський співочий гурт під орудою Миколи Висоти – музиканта – віртуоза, до самозабуття закоханого в народну пісню, музику. Про таких кажуть, що вони й народжуються, мабуть, із піснею”.

     Г.Козаков, заслужений журналіст України

   Народився М.І.Висота 30 жовтня 1947 року в селі Тарасівці Чигиринського району. Батько Миколи Івановича був майстром на всі руки: музикант – самоучка ( грав на скрипці, балалайці), любив співати, виготовляв музичні інструменти ( скрипки, балалайки). Хоча працював бакенщиком ( запалював ліхтарі на Дніпрі), та міг бездоганно виконати будь – яку столярну роботу, приміром змайструвати човна. Мама була хорошою господинею, працювала в колгоспі.

   У 1955 році М.І.Висота вступив до місцевої семирічної школи, в якій навчався до 4 класу. При будівництві Кременчуцького водоймища жителів Тарасівки виселяють і сім’я Висоти переїжджає до Стецівки. Тут юнак закінчує 11 класів. Навчаючись у школі, він приймає активну участь у художній самодіяльності. Гарно співає.  Ще дев’ятикласником навчився грати на гармонії, самостійно вивчав музичну грамоту, читав літературу і прийшов до висновку, що у гармонії можливості значно менші , ніж у баяна. А тому почав учитися грі на баяні. Талант цієї людини плюс працьовитість та наполегливість дали хороший результат. Глядачам подобались виступи Миколи Висоти, як сольні, так і в дуеті з Григорієм Козаковим та іншими здібними ровесниками. Всі шкільні роки співав у хорі. По закінченню школи ( 1966 р.) пішов на курси хормейстерів – баяністів при районному БК. За словами Миколи Івановича , йому скрізь таланило на хороших учителів. З гордістю і повагою він згадує науку Чекаля Анатолія Миколайовича, Орленко Марії Хомівни, Федорова Олександра Глібовича та ін. Та напевно і вчителям цим приносили задоволення заняття з такими здібностями учнями як М.І.Висота. З 1967 року Микола Іванович працює хормейстером – баяністом при Стецівському будинку культури – спочатку це була посада від місцевого колгоспу, а в 1969 році він стає художнім керівником БК. Ентузіаст своєї справи, залюблений в пісню , він організовує хор, веде вокальний гурток, грає танцювальному колективу.

   У 1989 – 1990 рр. організовується великий хор, який стає гордістю села. Слава про нього лине по всій Черкащині. Хору присвоюють звання народного . а його солісти Володимир Сліпенко, Катерина Гончар, Василь Сущенко, Григорій Чепурний та інші – улюбленці на Стецівській та Чигиринській сценах. 

  З 1980 по 1983 рр. Микола Іванович заочно навчається в культурно – освітньому училищі м. Канева.

   З 1999 року Висота М.І. працює в районному будинку культури на посаді баяніста. Грає хору, вокальному ансамблю “Світлиця’’, фольклорному ансамблю “Козачка”, керує хором ветеранів.

   За хорошу роботу, відданість справі нагороджений Грамотою Міністерства Культури України. У 2004 році його портрет та ім’я занесено на районну дошку Пошани.

   М.І.Висота має хорошу співочу сім’ю: дружина, Ольга Григорівна, доньки Ірина та Людмила, з гордістю говорить він про онуків, яких дуже любить глядіти.

   Своє майбутнє музикант – віртуоз бачить у своїх учнях. З 1988 року по сумісництву він працює вчителем музики Стецівської школи. Постійно працює з талановитою молоддю. Організував ансамбль металофоністів “Дзвіночок”, який посідав призові місця на районних та обласних конкурсах – оглядах художньої самодіяльності . А ще він веде гурток любителів фортепіанної музики. Навчається сам і навчає дітей гри на сопілці. Покладає великі надії на своїх найздібніших учнів Юрія та Ігора Чепурних.

   М. Висота написав музику на слова місцевої поетеси Євдокії Руденко “Школа Стецівська”, “Останній дзвінок”, “Кінь буланий” , на слова Григорія Козакова “Мій Чигирин”, на власні вірші “Журавлі”, “Стелися туманочку” та інші.

  Талановитий, творчий, закоханий в пісню та музику, він скромний і простий. Більше розповідає про своїх учителі та учнів, хоча сам заслуговує на велику людську шану та високу оцінку своєї роботи з боку держави.

“Журавлі”

Слова і музика М.Висота

В далекий край ключами журавлі

Летять і кличуть , кличуть за собою

Та я не хочу іншої землі

Мій краю я лишусь навік з тобою.

Де рідний дім, де матінка моя

Співала колисанки вечорами,

Де найдзвінкіша пісня солов’я

У найситніше небо – що над нами.

                                                                   Летіть, летіть журавлики мої

                                                                   Та повертайтесь знов сюди весною

                                                                   У наймиліші серденьку краї

                                                                   А пісню цю візьміть в політ з собою.

Корпак Микола Володимирович

  На вечорі – зустрічі шкільних друзів ( 1989р.) брати Микола та Володимир Корпаки були одними з найпочесніших гостей. Їм було що розповісти школярам, односельчанам, своїм вчителям , бо професія військових – справжня легенда.

   Народився Микола Володимирович 20 травня 1943 року в с. Стецівка. З 1950 по 1960 рр. навчався в Стецівській середній школі, яку закінчив зі срібною медаллю. З 1960 по 1965 роки навчався в Саратовському військовому училищі. Службу проходив у Сибірському військовому окрузі. Мав звання – підполковник. Офіцер запасу з 1989 року.

   За хорошу службу мав декілька нагород від Верховної Ради СРСР, в тому числі і орден  “ За службу Родине”.

   Загинув в автомобільній катастрофі у 1995 році. 

Корпак Володимир Володимирович

“ Сніг і гвоздики – кров на бинтах,                  Спогад, як рвана рана.

Пам'ять звертає на зболений шлях,

Де перевали Афгану”.          Н.Лебеденко

Корпак В.В. народився в селі Стецівка 4 січня 1947 року. Навчався в місцевій школі, а після її закінчення поступив до Київського

медичного інституту ім.. А. Богомольця

( факультет – лікувальна справа).

   З 1972 року продовжує навчання у Військово – медичній академії імені С.М.Кірова. Службу в Радянській Армії Володимир Володимирович проходив на хірургічних посадах. Цьому простому скромному чоловікові притаманні такі риси характеру як мужність, терплячість, наполегливість, стійкість, витримка. До виконання  своїх службових обов’язків він відносився з особливою  відповідальністю.

   Афганська війна… Вона тривала 9 років і майже 2 місяці. Крізь її пекельне горнило пройшло 620 тисяч радянських громадян. Військовий лікар Володимир Корпак перебував там з 1983 по 1985 рр. Але, де б не закинула доля, місія лікаря завжди благородна – рятувати життя людей. Скільки всього жахливого довелося побачити й пережити, та його добре серце не стало жорстоким і золоті руки допомагали всім, хто потребував допомоги.

   Заслужив В.В.Корпак такі нагороди: медаль від Президента Афганістану “ Воїну – Інтернаціоналісту”, Грамоту Президії Верховної Ради СРСР “ За мужество и воинскую доблесть, проявленную при выполнении интернационального долга в Республике Афганистан”, орден “ За службу Родине”.

   Службу в армії Володимир Володимирович закінчив у званні підполковника медичної служби. З 1991 року він – офіцер запасу.

   Має хорошу сім’ю: дружина Лідія Григорівна, донька Ліда, син Володимир, а ще три внуки – саме їм продовжувати добру славу про родину Корпаків.

   Кажуть, що якщо людина творить добро, то вона щаслива. А добрих справ на рахунку Володимира Володимировича дуже багато. Він завжди готовий прийти на допомогу, бо є лікарем не тільки за професією, а й за покликом душі. Здоров’я і довголіття бажають йому односельці, бо своєю людяністю заслужив він їх шану і повагу.

Руденко Євдокія Олександрівна

 

“ Ранкову пісню соловей співає,

Стоять левади сиві від роси.

Я знаю, що на світі більш немає

Такої, як в селі моїм , краси”.

Є.Руденко

 

 Ця жінка водночас проста й дивовижна. Непосидюча. Все своє життя вона працювала не покладаючи рук. А з душі її, мов чиста джерельна вода, ллються красиві поетичні рядочки. Виполюючи грядку чи пораючись по господарству, доводиться на кілька хвилин зупинитись, щоб записати на папір те, що відчуває серцем. Ось так з’являються нові й нові вірші.

   А народилася Є.О.Руденко  в 1943 році в селі Бовтишка Олександрівського  району Кіровоградської області . У 1960 році закінчила школу і пішла працювати на свиноферму. Дівчина була завзята до роботи, виконувала її швидко і вміло.

   У 1964 році довелося переїхати до Черкас. Працювала на консервному заводі. Та душа постійно тягнулась до села, і в 1990 році разом із сім’єю вона переїжджає в Стецівку – на батьківщину чоловіка.  До виходу на пенсію трудилась на фермі. Старанністю та працьовитістю засвоювала повагу серед односельчан.   На жаль, чоловік Євдокії Олександрівни уже відійшов у вічність, а тому живе жінка турботами про своїх дітей. Свій біль, смуток, переживання і радощі вона висловлює у віршах. Прочитайте, бо вони цього варті.

Краєвиди рідного села

 

                       “Ген там, за селом”

Ген там, за селом, серед чистого поля

Стоїть при дорозі висока тополя.

То в поле своїм верховіттям нагнеться,

То з сумом на рідне село озирнеться.

Немов розгубилась і хоче збагнути

У поле іти, чи в село повернути.

А, може то в полі стоїть не тополя,

То, може чиясь нещасливая доля.

То, може, дівчина вразлива, струнка

З війни виглядала свого юнака.

Уміла любити, уміла й чекати

Та так і лишилась у полі стояти.

Стоїть при дорозі, висока, струнка,

І досі чекає свого юнака.

Чи сина матуся свого виглядала

І з горя до ранку тополею стала.

Стоїть, у журбі верховіттям хитає

І гілля, мов руки, у світ простягає.

 

Дощі її мочать і вітер згина –

Стоїть, виглядає синочка вона.

А , може, солдатська вдова там стояла

І мужа свого без надії чекала.

Вона виглядать його в поле ходила,

Хоч їй “похоронку” давно вже вручили,

Хоч сивою стала її голова,

Все жде свого мужа солдатська вдова.

Ген там, за селом , серед чистого поля

Стоїть при дорозі висока тополя –

То в поле своїм верховіттям нагнеться,

То з сумом на рідне село озирнеться.

Стоїть при дорозі одна сиротою,

Росою вмивається, наче сльозою,

І гілля, мов руки, у світ простягає –

У поле не йде, і в село не вертає.

Євдокія Руденко не тільки майстриня слова. Вона вміє зробити справжню казку. Ось такі снігові скульптури, зроблені її руками, радують дітей та односельчан.

Лобас Леонід Григорович

    Доктор фізико – математичних наук, професор зі спеціальності “теоретична механіка”, дійсний член Нью - Йоркської академії наук, завідувач  кафедри теоретичної і прикладної механіки Київського університету економіки і технології транспорту.

   Гортаючи сторінки історії школи, не можна не звернути увагу на те, що першим її золотим медалістом був Леонід Григорович Лобас ( 1954 – 1955р.н.) . Цей юнак, як всебічно розвинена особистість, був гордістю школи. Пройшло більше 50 років з того часу, як він закінчив її і поїхав “кувати” свою долю, та всі, хто знали його, згадують з великою повагою і шаною.

   Народився Л.Г.Лобас в с. Трушівці Чигиринського  району 20 серпня 1938 року.

   Дитинство і юність Леоніда пройшли в с. Стецівка цього ж району, де батько працював учителем географії місцевої школи. Хлопець був здібний до всіх предметів, але особливо захоплювався математикою і фізикою.

   Після закінчення школи він вступає до Київського національного університету ім.. Т.Г.Шевченка на механіко – математичний факультет.

   З 1960 по 1965 роки – інженер , старший інженер, молодший науковий співробітник Інституту механіки ім.. С.П.Тимошенка Національної академії наук України.

   У 1963 році захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата фізико – математичних наук за спеціальністю “теоретична механіка”.

   З 1965 по 1977 рік – старший викладач кафедри вищої математики Національного технічного університету України “Київський політехнічний інститут”. У 1967 році одержав атестат доцента по кафедрі вищої математики.

   1978 – 1995 рр. – старший науковий співробітник , провідний науковий співробітник Інституту механіки ім.. С.П.Тимошенка Національної академії наук України.

   У 1985 році Леонід Григорович захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора фізико – математичних наук зі спеціальності  “теоретична механіка” в Санкт – Петербурзькому  державному університеті, а в 1995 р. – він одержав атестат професора цієї ж  спеціальності.

   У 1996 році Л.Г.Лобас обраний дійсним членом Нью – Йоркської академії наук.

   Інформація про нього з’явилася у випуску 16 всесвітнього збірника « Who s Who in the World  (“Хто є хто у світі”). (1999р.) Це збірник про видатних діячів з усіх галузей науки, техніки, дипломатії, військової справи, політики, державної діяльності тощо.

   У 2002 році Леонід Лобас обраний членом – кореспондентом Транспортної академії України. З 1996 року і по теперішній час – завідувач кафедри теоретичної і прикладної механіки Київського університету економіки і технологій транспорту.

   Леонід Григорович Лобас опублікував 200 наукових статей у вітчизняних і закордонних наукових журналах. А ще має такі монографії:

1.Мартиною А.А., Лобас Л.Г., Никитина Н.В. Динамика и устойчивость движения колесных транспортних машин. ,-Киев : из-во “Техника”, 1981.

2.Лобас Л.Г. “Неголономные модели колесных экипажей”,- Киев: из-во “Наукова думка”, 1986.

3.Лобас Л.Г., Вербицкий В.Г.. Качественные  и аналитические методы в динамике колесных машин. –Киев:из-во “Наукова думка”. 1990.

4.Лобас Л.Г. Механика многозвенных систем с качением.- Киев: из-во “Наукова думка”, 2000р.

Диплом Нью-Йоркської

Академії Наук

Л. Лобас – талановитий науковець. Творчо працював сам і дав путівку в науку багатьом своїм учням. Він підготував 14 кандидатів наук і 1 доктора наук (професора).

  Має хорошу родину. Дружина     Людмила Геннадіївна – кандидат фізико – математичних наук, доцент, дочка Лада – теж кандидат фізико – математичних наук. Син Владислав закінчив Московський фізико – технічний інститут. Ростуть двоє онуків.

   Швидко плине людське життя… А результат прожитих років вимірюється успіхами у професійній діяльності та в особистому житті. Леоніду Григоровичу є чим гордитися, бо доля не обійшла його стороною. Маючи іскру Божого дару, талант, здатність до мислення, він все своє життя багато працював, а тому й став людиною творчої праці.

Проминули весна, літо, тихою ходою підступає осіння пора – зрілість.

   Через півстоліття  після закінчення школи, професор Лобас Л.Г. з глибокою вдячністю згадує своїх шкільних учителів, завдячуючи яким, досяг в житті високих вершин:

″ Кланяюсь їм, якщо живі, або низько схиляю голову перед їхньою світлою пам’яттю.

Гажва Світлана Йосипівна

Гажва Світлана Йосипівна – зав. кафедрою стоматології державної медичної академії м. Нижній Новгород, доктор медичних наук, професор.

  Народилася Гажва С.Й. 15 червня 1956 року в с. Стецівка Чигиринського району.

З 1963 по 1973 роки  навчалася в місцевій школі, яку закінчила із золотою медаллю.

   Бажання бути педагогом на І етапі життя залишилося не реалізованим. Стала студенткою стоматологічного факультету Ставропольського медичного інституту. Тут Світлана Йосипівна із великим захопленням пізнає таємниці медицини та лікування, а ще займає активну життєву позицію – обиралась секретарем комсомольської організації факультету, членом комітету комсомолу інституту.  Закінчивши в 1978 році з червоним дипломом інститут отримує направлення в м. Горький для проходження інтернатури і подальшого працевлаштування. Довгий час працювала в медико – санітарній частині Горьківського автомобільного заводу:  спочатку лікарем – інтерном, потім зав. відділенням і зав.  поліклінікою. Своєю самовідданою працею, високим професіоналізмом Гажва С.Й. завойовує велику шану та авторитет як прекрасний стоматолог – хірург. Подяку своїх пацієнтів вважає найвищою оцінкою своєї роботи.

    Та мрія стати педагогом глибоко залишилася в душі Світлани Йосипівни. А тому, коли у 1989 році відкривається стоматологічний факультет при Горьківському медичному інституті , вона вступає до аспірантури Казанського медичного інституту. В 1991 році достроково закінчує її, успішно захистивши дисертацію на тему “ Противокариозная эффективность фтора при различном исходном уровне местного иммунитета полости рта” , і стає кандидатом медичних наук.  Спочатку працею доцентом кафедри ортопедичної та терапевтичної стоматології Горьківського медичного інституту, згодом призначена зав. кафедрою стоматології інституту пост дипломної освіти медичної  академії м . Нижній Новгород.

   В 2000 році захистила докторську дисертацію . В цьому ж році одержала звання професора медицини.

В даний час Гажва С.Й. зав. кафедрою стоматології медичної академії, зав. стоматологічною клінікою, що створена при кафедрі. Кафедра займається післядипломною освітою: інтернатура, ординатура, аспірантура, курси підвищення кваліфікації.   

    Під керівництвом Світлани Йосипівни  захистилося 9 кандидатів наук, 2 доктори. Нею написано 400 наукових статей, вона є автором та

співавтором 10 книг і монографій. Як талановитий лікар та науковець , Гажва С.Й. виступала з доповідями в Болгарії, Словаччині Голландії, Німеччині, Об’єднаних Арабських Еміратах, на Кіпрі інших країнах світу.

   В 2002 році Світлана Йосипівна закінчила ще й юридичний факультет і одержала спеціальність юриста. Активно займається суспільно – корисною діяльністю. Вона Президент асоціації стоматологів м. Нижній Новгород, головний експерт по стоматології, член Ради Російської асоціації стоматологів , нагороджена значком    “ Отличник здравохранения”  . Людська шана за високий професіоналізм, золоті руки, неспокійну вдачу, бажання творити добро та передавати свою науку іншим – найвища оцінка її діяльності.

Атамась Наталія Віталіївна

    Жила в селі красива добра жінка Атамась Ганна Миколаївна. 

Бог наділив її великим даром – гарно малювати, була художником – самоучкою. Жіноче щастя теж не обійшло її стороною. Мала чоловіка і двох хороших діток – Наташу і Петю. Та неждано підкралось страшне горе, вона захворіла  і незабаром померла, залишивши дітей з батьком та бабусею. Тільки добра згадка про маму гріла душу Петра і Наташі, а ще часточка її таланту передалася обом дітям. Особливо красиво малювала Наташа.

   Дівчинка закінчила чотири класи в Стецівській середній школі, а з 5 класу по 11 навчалась в Києві в Республіканській художній середній школі імені Т.Г.Шевченка. Потім продовжила навчання в Київському державному художньому інституті ( згодом це Українська Академія мистецтв). Після здобуття вищої освіти Наташа повернулася в Стецівку, бо потребувала догляду бабуся, яка доклала багато зусиль, щоб підняти внуків і виховати їх добрими і порядними.

   З 1996 року Атамась Н.В. працює художником – реставратором в Національному історико – культурному заповіднику “Чигирин”. Вона любить свій рідний край, свою Україну, має власні красиві картини, виставки, які, на жаль, за браком оформлення ще не відбулися. Та молода жінка не втрачає надію. Її радує те, що люди, які побували в її майстерні, виходять звідти задоволені побаченим, замовляють натюрморти та пейзажі на подарунок рідним. У кожну свою картину вона вкладає частиночку своєї доброї душі, краплинку любові. А тому визнання її творчості – ще попереду.

   І закінчити розповідь про найвідоміших людей Стецівки хочеться роздумами Наталії Віталіївни :

  “ Творити і дарувати радість іншим – це ж так чудово!

Бути вчителем – це теж талант і велика відповідальність.

Бути татом чи мамою – це теж талант. Але всі ці таланти без любові – пусті, неповні: Ніби все є, а чогось все – таки не вистачає.

   Якщо художник, який в інституті перспективу і анатомію вивчив, а любові в серці до всього, що створив Господь, немає, то картини будуть пусті, без гармонії, або ще гірше – жорстокі. Тож основою всіх талантів є любов ! Любов до землі, на якій ми живемо, любов до людей, з якими ми спілкуємось, любов до всього, що нас оточує!”

   Нехай же в нашій рідній Стецівці народжуються нові й нові покоління дітей, а Господь Бог щедро нагороджує їх талантами, щоб прославляли вони рідний край, примножували матеріальні і культурні багатства України, але не забували рідне село, батьківську оселю, просту сільську школу, яка щедро відкриває їм двері у чарівну Країну знань.

Кують зозулі на зелене жито

Несуть весну на крилах журавлі

Щасливий той, хто міг життя прожити

І добрий слід лишити на землі. 

Ці люди здобули шану і повагу в селі за свою невтомну працю, недоспані ночі, любов до землі. А ще вони мають  нагороди від держави:

1.Бовдур Іван Матвійович – медаль “За доблесну працю”

2. Гажва Іван Оксентійович – медаль “За трудову доблесть” Орден Трудового Червоного Прапора.

3. Гузова Галина Іванівна – медаль “За трудову відзнаку”.

4.Журавель Одарка Зіновіївна – 2 медалі “За трудову доблесть”

5.Заволока Олександр Іванович – “За трудову доблесть”

6.Запорожець Василь Антонович – орден Трудової Слави

7. Корпак Володимир Юзефович – орден Трудового Червоного Прапора

8.Лушпай Анатолій Олексійович – орден Трудового Червоного Прапора

9. Маламуж Ганна Федорівна – медаль “За доблесну працю”

10.Микитенко Микола Миколайович – медаль “За трудову доблесть”

11.М’якота Одарка Федорівна – медаль “За доблесну працю” , Орден Трудового Червоного Прапора

12.Олійник Наталія Василівна – орден “Знак Пошани”

13.Олійник Сергій Петрович – орден “Знак Пошани”

14.Орлова Валентина Григорівна – орден “Знак Пошани”

15.Орлов Віктор Петрович – медаль “За трудову доблесть” , бронзова медаль ВДНГ “За досягнуті успіхи в народному господарстві СРСР”

16.Пишна Марія Павлівна – медаль “За трудову доблесть”

17.Руденко Ганна Петрівна – 2 медалі “За доблесну працю”

18.Собко Ніна Юхимівна – медаль “За трудову доблесть”

19. Даценко Володимир Петрович – орден Трудової Слави ІІІ ст., орден “Знак Пошани”.

20.Телятник Михайло Іванович – медаль “За трудову відзнаку”

21.Терновський Василь Романович – медаль “За трудову відзнаку”

22.Чепурний Олександр Григорович – орден Трудової Слави

23.Шостик Григорій Володимирович – орден “Знак Пошани”

    Це далеко не всі імена стецівчан, що уславлені працею. А тому низько вклоняємося всім натрудженим мозолястим рукам, що ніколи не знають спочинку, бо ж ніщо не звеличує людину так, як праця.

“ У щастя людського два рівних є крила:

Троянди й виноград, красиве і корисне”

                                                                              (Максим Рильський)

Учасники проекту

Керівник : Клименко Л.П.

Учні:  Бершацький Є., Матяш І., Дубина С., Запорожець Н., Бурлака О., Терновська А., Пучко А.

Література

1.Бичков Л. В. “Метод проектов в современной школе”. М. 2000

2.Башинська Т.  О. Проектувальна діяльність – основа взаємодії вчителя та учнів. Початкова школа . 2003. № 6, 7.

3.Онопрієнко О. В. Управління проектною діяльністю молодших школярів.К. Початкова школа. 2005. 

4.Білецька О.І.  Виховуємо особистість. Тернопіль. Навчальна книга – Богдан. – 2009. с. 167, 85 – 87, 98-99.

5. Дітям про все на світі. Популярна енциклопедія. Белкар – книга. 2005. – 186,  с.175-176.

6.Сухомлинський В.О. Не тільки розумом, а й серцем. М.1986 с.121, 122.

7.Тарасенко Г.С. Навчаємо пізнавати природу. Харків. Видавнича група “Основа”. 2008. с.154-165, 106-116.

8.Красоткіна Н.Т. Виховні заходи 1-4 класи. Тернопіль “Мандрівець”.  2007 .с. 72-80.

9.Луганський С.С. Щедрість зеленого друга. 1994. с. 43-47.

10.Петров В.В. Світ водойми. К. 1991. с.138-152.

11.Ряжин С.В. Екологічний буквар. С. – Петербург.  2001. с.87.

12.Ющенко О.К. Заповідники України. К. 1985. с.51-53.

13.Ковальчук Г.В. Екологічне виховання молодших школярів. Початкова школа. №4. 1987. с.19.

14.Пономаренко Л. Особливості формування екологічної культури у молодших школярів. Початкова освіта. №4. 2010. с.16-17.

15.Стеценко І. Вчимося досліджувати. Початкова освіта. №1. 2005. с.100-103.

16.Савченко О.Я. Розвиток пізнавальної самостійності молодших школярів. К.Радянська школа 1982. с.124.

17.Олійник О. Світ українського слова. К. Хрещатик .1984. с.77.

18.Український фольклор. К. Освіта. 1997. с.86-88.

19.Солодар О. Збірка “Апостол”.

20.Козаков Г. Я у вересні народився. Київ. Праксіс. 2006.

21.Вірші  Руденко Я.

22.Година спілкування. Ранок. 2007.

23.Культура і побут населення України. Либідь. 1991. с.205-207.

24.Українське народознавство. Фенікс. 1994. с.91-94.